Володимир Ященко — що занапастило запорізького спортсмена

Колись цього спортсмена-легкоатлета вважали надією всього радянського спорту. Його феноменальні результати давали привід Запоріжжю щиро пишатись своїм земляком. Сьогодні ми пригадаємо його коротку, але приголомшливу кар’єру.

Початок кар’єри

Вважається, що у «радянських» стрибках у висоту був один геній – Валерій Брумель. Він встановив шість рекордів світу, виграв срібло на Олімпіаді 1960 року і золото — 1964-го, тричі визнавався найкращим спортсменом світу. Але мало хто знає, що у Брумеля був наступник, який цілком міг затьмарити його і частково навіть зробив це.

Володимир Ященко – спортсмен із Запоріжжя. Він прийшов у легку атлетику досить пізно, у 12 років, але майже відразу став вигідно виділятися не лише серед ровесників, а й серед старших та найдосвідченіших хлопців. Худий, але не щуплий, досить високий і дуже атлетичний — у 16 років він вибігав 800-метрівку з двох хвилин, відлітав у потрійному стрибку на 11 метрів, штовхав ядро на 18 метрів і стрибав у висоту на 203 сантиметри.

Тренер Василь Телегін почав возити його по внутрішньосоюзним змаганням зі стрибків у висоту, щоб у керівництві юнацької збірної звернули увагу, а Ященко, як і планувалося, від старту до старту додавав. Вигравав скрізь, куди б не приїхав, а 1976-го взяв 222 сантиметри, перевершивши світовий рекорд серед юніорів. Його володарем був, до речі, Брумель. Він установив його у 19 років, а Ященку було лише 17.

Справжнє визнання

Після цього Ященко, звісно, став постійним членом збірної, більш того, її лідером. 1977-го він вирушив на перші міжнародні змагання — матчеву зустріч юніорських команд СРСР та США, яка проходила в Річмонді (штат Віргінія). Поїхав, щоб стати зіркою. За спогадами очевидців, за тим, що Ященко витворяв у секторі, стежили із квадратними очима. Ще б! Радянський стрибун встановив три рекорди поспіль. Новий світовий для юніорів – 227 сантиметрів, європейський для дорослих – 231 сантиметр і, нарешті, світовий для дорослих – 233 сантиметри. Володимир на один сантиметр покращив показаний роком раніше результат американця Дуайта Стоунза.

Але не зупинився, ні. А попросив суддів додати ще кілька сантиметрів. Це вже був виклик не лише Стоунзу собі самому. Щоправда, всі три спроби цього разу не вдалися. Але в Ященка вже існувала щодо цього своя теорія.

«Намагаюся після перемоги піднімати планку вище за рекордну. А коли, скажіть, ще знайомитись із новою висотою? Хай не вийде цього разу — зате знатиму, яка вона. Це все одно, що в незнайому річку пірнути — спочатку страх відчуваєш, незвіданість… Потім легше», — зізнавався він трохи пізніше.

Стара техніка

Техніка стрибків у висоту за всю їхню історію змінювалася багаторазово. У середині минулого століття найпоширенішим був спосіб перекидного стрибка. Однак на Олімпійських іграх 1968 року в Мехіко американський стрибун Дік Фосбері встановив новий олімпійський рекорд (224 сантиметри), представивши інший стиль, який отримав назву «фосбері-флоп».

Вважається, що ця техніка дозволяє показувати вищий результат — заради прогресу спорту і було вирішено піти на зміни. Старий спосіб визнали безперспективним, але використовувати його не заборонялося. Більшість легкоатлетів світу опанувала «фосбері-флоп» до середини 1970-х, але Ященко опирався. Усі рекорди він побив, стрибаючи перекидним.

До речі, і техніка перекидного у Ященка ніколи не була досконалою: фахівці гадали, яка ж висота підкориться радянському чемпіону, якщо він поставиться до виконання серйозно та натренується. «Це був талантище милістю Божою. Геній, чистий геній! По суті, він злітав десь на 2,50, але через технічні помилки брав менше, ніж насправді міг. А скільки він міг – одному Богові відомо. У всякому разі, я цього так і не зрозумів, хоча дещо у стрибках розумію», — розповідав Володимир Дячков, тренер Брумеля, з яким часто радився Телегін, наставник Ященко.

Рокова кваліфікація

Тренер Телегін вважав, що його підопічному перед Олімпіадою слід було повністю відмовитися від виступів на будь-яких турнірах, спокійно відновитися, а потім уже на очах усього світу і, що важливіше, партійних керівників СРСР забрати те, що належало йому по праву найсильнішого – золото Ігор у Москві.

Участь у Кубку світу – 1979 не входила до планів Ященка. Але відбіркові змагання у Каунасі за участю найкращих стрибунів Союзу мали відвідати великі чини, і тоді до Ященка приїхав старший тренер збірної СРСР зі стрибків Анатолій Стрижак. Телегін на той час був у відпустці, і Ященко погодився взяти участь. І стрибок, скоєний заради забави, занапастив всю кар’єру і життя видатного атлета.

За спогадами чемпіонки світу зі стрибків у висоту Тамари Бикової, яка була свідком фатальної спроби, перед розбігом стрибун лише легко розім’явся. Він збирався взяти чергові 224, так, граючи, але, відштовхнувшись біля планки перед стрибком, упав. «Я шукала його у темному коридорі манежу. Пробігши повз двері кабінетів, я знайшла його, що забився в кут, він закрив обличчя руками і щось говорив, я почула тільки: «Коліно, коліно»… Всі були вражені тим, що відбувається», — розповідала Бикова.

Лікування

Ященка екстрено доставили до Центрального інституту травматології у Москві. Сам спортсмен не довіряв радянським лікарям: «Вони мене заріжуть. Вони нічого не вміють. Не знаю, хто мені допоможе», — повторював він. Як знав: чи діагноз йому поставили невірний, чи майстерність хірургів залишала бажати кращого, але дві операції поспіль були невдалими. Причому оперувала сама Зоя Міронова, яка вважається фундатором спортивної травматології в СРСР. Тягнути було не можна, і з великими труднощами чиновників спорткому вдалося вмовити дати дозвіл на лікування за кордоном.

Спортсмена чекали у Зальцбурзі, хоч радянська сторона давати гроші відмовлялася. Добре, що австрійка Анна-Ліза Прокоп сама вийшла на Ященка із пропозицією сплатити йому операцію у клініці знаменитого ортопеда Ганса Баумгартнера. Їх, до речі, знадобилося дві, а потім ще відновлення та реабілітація. Доктор Баумгартнер пізніше зізнавався, що радянські лікарі таке наробили з коліном легкоатлета, що зібрати його вдалося дивом.

Фіаско

Про Олімпіаду-1980, зрозуміло, забути довелося відразу після злощасного стрибка. Приїхавши з Австрії, Ященко спробував повернутися в дію та набрати форму, але стрибнути вище 210 сантиметрів уже не виходило. «Тренувався на нервах, а людина не може бути постійно у напрузі. Рано чи пізно струна мала лопнути. Думка про те, що стрибати високо я вже ніколи не зможу, не оформлялася в мені поступово, вона прийшла за мить», — пояснював Ященко.

Більше того, 1983-го він знову травмував те саме коліно і цього разу вирішив піти зі спорту. У спорткомі за нього боротися ніхто не збирався — всі його заслуги забули. Володимиру тоді ледве виповнилося 24 роки. Останньою світлою плямою в його історії стало нагородження медаллю за визначні спортивні здобутки від Міжнародної федерації легкої атлетики (IAAF).

Армія, робота у дитячій спортивній школі, пропозиція відкрити власну школу — жити та працювати можна було спокійно, але Ященко не зміг. Він став пити – один і в сумнівних компаніях. Ні з ким із збірної не спілкувався, і навіть коли шукали, на зв’язок не виходив, не хотів приймати допомогу. У 28 років він опинився у психіатричній лікарні. Подробиць про це практично немає. Відомо лише, що на лікування його відправила мати, і Ященко справді ненадовго прийшов до тями — принаймні виписався звідти.

Смерть

Восени 1999 року до Ященка у квартиру прийшов тренер, той самий Телегін, і застав колишнього спортсмена практично повністю незрячим. Тож учень наставника упізнав не одразу. Це, втім, було взаємно: Ященко дуже змінився з їхньої останньої зустрічі. Ніби й не було ніколи копиці каштанового волосся, білозубої посмішки, впевненого погляду та прямої постави. Рекордсмен світу абсолютно «висох», був втраченим і похмурим. Жив у злиднях. Його мучила виразка шлунка, а за непідтвердженими даними – рак.

В останніх числах листопада Ященка доставили до реанімаційного відділення 9-ї міської лікарні Запоріжжя із діагнозом «алкогольна кома». Лікарі виявилися безсилими, і 30 листопада чемпіон, не приходячи до тями, помер. Йому було 40 років. Сім’ю та дітей завести він не встиг, але в нього залишилася мати-пенсіонерка.

На смерть колишнього легкоатлета відгукнулася IAAF. Там зауважили, що «зірка Ященка, яка мала засяяти, згоріла від власного надмірного блиску за два короткі сезони». Справді: кар’єра видатного спортсмена тривала злочинно мало, як, втім, і життя. Що занапастило Ященка? Здається, що власна безвідповідальність, недбалість лікарів та байдужість чиновників — все разом. Він був чемпіоном у секторі, але ніким іншим стати так і не зміг.