Наприкінці ХІХ століття у Росії виникають націоналістичні течії, які намагаються пов’язати проблеми, що виникли у державі, із засиллям німців. Крім того, їх звинувачували в тому, що німецькі селища утискують розвиток господарств російських селян, забирають землю, зменшують орендні площі, тим самим позбавляючи джерела доходів.
Цим настроям сприяло і те, що в Росії, де державною церквою була православна, виник такий перебіг як штундизм. Значну роль у його появі відіграли жителі німецьких та менонітських колоній. У 80-ті роки ХІХ століття штундизм поширився на молоканські поселення Бердянського повіту, а потім охопив низку сіл Таврійської губернії з українським та російським населенням. Торгово-промислові кола Росії дедалі частіше висловлювали невдоволення проникненням на російський ринок товарів, вироблених у Німеччині. А позначалося це на відношенні до німців, які проживали в Росії.
Меннонітів, хоча вони були за походженням фризами і фламандцями, теж відносили до німців, оскільки вони говорили німецькою мовою. У XVII столітті, коли ця течія зародилася в Голландії, там говорили на нижньонімецькому діалекті. До того ж менноніти 200 років прожили у Пруссії. Тому зрозуміло, що німецька мова була для них рідною.
У 1910 року у МВС Росії під керівництвом прем’єр-міністра П.А. Столипіна було розроблено законопроект, який передбачав запровадження обмежень у землеволодіння та землекористування для німецького населення Західного краю. Але члени Державної Думи неоднозначно відреагували появу цього документа. Законопроект прийнято не було, але це був лише початок.
У пресі підігрівалися антинімецькі настрої. Для міської влади Олександрівська це виявилося на руку, бо вони вже давно поглядали на землі менонітських колоній, розташованих поруч із містом, насамперед на острів Хортицю, де мешкали менонити, предки яких отримали тут ділянки ще 1789 року.
У цей час антинімецька кампанія посилювалася і досягла своєї найвищої точки з початком Першої світової війни. В російському суспільстві стали з’являтися чутки, що готується новий законопроект, який обмежуватиме права поселенців у галузі землеволодіння та землекористування. Як відповідь меноніти видали брошуру «Хто такі меноніт», в якій доводили своє голландське походження. Восени 1914 року почалося масове виселення німців-колоністів з 150-верстної прикордонної смуги – депортація, що мала етнічний характер.
Значна кількість людей була переселена за Урал. 25 жовтня 1914 року у Сімферополі відбулася нарада земських голосних Таврійської губернії та ватажків дворянства, на якому було прийнято
постанова: надіслати до Петрограда делегацію з інформацією про негативні наслідки проведення форсованої ліквідації земель осіб німецької походження для економічного життя краю.
Делегація була ухвалена головою ради міністрів, рядом міністрів і від усіх отримала заспокійливі запевнення. У Сімферополь було відправлено телеграму: «Для занепокоєння підстав немає (тобто німецьке землеволодіння) і ліквідація Таврійської губернії майже не торкнеться». На нараді голосних 17 січня 1915 делегація повідомила підсумки роботи в Петрограді. Але минуло зовсім небагато часу і рада міністрів, за доповіддю міністра внутрішніх справ Н.А. Маклакова, провів 2 лютого 1915 року три закони, що були направлені якраз проти німецького землеволодіння.
З ухваленням цих законів антинімецька кампанія набула всеросійського розмаху, маючи вже юридичну основу. По всій країні було здійснено перейменування населених пунктів, які мали німецькі назви. Відгук на місцях не змусив на себе довго чекати. У доповіді Управи Олександрівським повітовим черговим земських зборів скликання 1915 року пунктом 25 було
поставлено питання «Про ліквідацію німецького землеволодіння».
Із виданням законів 1915 року меноніти острова Хортиці втратили надію на повернення відчужених містом 200 десятин землі. Нависла загроза втратити ті землі, якими вони володіли з 1789 року. За порадою адвоката Функа остров’яни почали косити траву і рубати ліс на спірній ділянці, що належить за планом комітету захисту лісів меннонітам.
За це багато з них були засуджені Світовим суддею до тривалого арешту. Міська Управа розпочала з менонітами переговори щодо продажу місту острова та обіцяла у у разі згоди на правочин, звільнити їх від покарання.
На засіданнях Міської Думи 11 березня та 11 травня 1916 року було прийнято рішення про придбання землі поселян-власників с. Московки (колишній Шенвізе) та колонії Острів Хортиця. Але довго не вдавалося знайти відповідні кошти. Водночас, меноніти хотіли отримати хоча б частину грошей. Водночас, і відмовитись від продажу вони теж не могли, оскільки за новими законами зберегти свою землю їм було нереально.
5 січня 1917 року банки погодилися надати м. Олександрівську позику під векселі Міської Управи, яка у свою чергу пообіцяла їм «… не закладати та не відчужувати якимось чином нерухоме майно, що купується містом біля Острів-Хортицького та Московського (Шенвізського) сільських товариств аж до погашення його боргу за векселями, врахованими зазначеними банками на 1 млн. рублів без особливого у кожному окремому випадку згоди всіх зазначених банків або до погашення всього боргу повністю».
До оформлення документів на купівлю земель Хортиці міська влада обіцяла колоністам залишити їх на острові і лише на відповідному місці збудувати дачі для гостей. Меннонітів переконували, що їхнє перебування тут вигідне місту: вони постачатимуть продуктами дачників та місто. Тому колоністи звернулися до Міського Голови з проханням перепродати їм їхню землю та споруди.
Але «Дмитренко не пам’ятав цієї обіцянки і відмовив…». Колоністи зрозуміли, що наміром міста було виселити їх із острова. Більшість із них переселилися до інших колоній, а ті, що залишилися, ще довго не могли укласти договори оренди з владою.
Однак без належної обробки та догляду хазяйство острова почало швидко занепадати. Більшість колоністів, покидаючи острів, забирали з собою все, включаючи і худобу, зокрема і тяглову.
Влада планувала створити тут город-супутник Олександрівська, розроблялисьутопічні плани будівництва та облаштування острова. Однак це могло бути зроблена лише у майбутньому, а хазяйство вимагало догляду тут і зараз.
Нестабільність у державі: революція, окупація, громадянська війна призвели до того, що становище у цьому господарстві 1918 року стало катастрофічним. Оборотних коштів не було, отримати їх не було звідки. В липні 1918 на острові було заготовлено 12 000 пудів сіна. Керуючий островом Г.А. Недавній намагався його продати (виручка могла становити 50 000 рублів), але австро-угорська влада наклала заборону. Робочих рук не вистачало.
Для прополювання потрібні були 250 працівників, у наявності було – 27. Було припинено роботу в
кар’єрі. Потрібно було або виділити кошти на утримання острівного господарства або здавати землю в найм. Хазяйство швидко занепало остаточно, і більш-менш серйозні роботи з відбудови розпочались лише після закінчення Громадянської війни.
Таким чином, позбавлення меннонітів земельної власності призвело до тому, що зразкові господарства на острові Хортиці занепали, у запустінні опинилися сади, заросли бур’янами поля, вирубувалися лісонасадження. Знищивши те, що створювалося не одним поколінням колоністів, натомість нічого не створили. І місто-сад залишилося лише утопічною мрією міської влади
Олександрівська.
Комментирование закрыто.