Так вже сталося, що незважаючи на розташування поблизу Дніпра, в Запоріжжі (тоді ще — Олександрівську) завжди були великі проблеми з водопостачанням. Вони були обумовлені багатьма причинами. Єдиним виходом з цього було будівництво водопроводу, але міська управа прийшла до такого рішення далеко не одразу.
Аж до кінця XIX століття жодного водопроводу в Олександрівську не було. Мешканці або облаштовували власні колодязі, або користувалися послугами водовозів.
Звичайно, викопати колодязь було гарною ідеєю, можна сказати – інвестицією у свій особистий комфорт. Але по-перше, це було дуже дорогим задоволенням, а по-друге, вода в цих колодязях мала гірко-солоний присмак і не надто підходила для пиття. Крім того, в Олександрівську не було каналізації і всі стоки благополучно йшли у водоносний шар землі. Звичайно, все це не сприяло здоров’ю городян.
Воду вони привозили брудною та каламутною. Крім того, місця водозабору теж були далекі від ідеалу. Іноді воду брали біля місця стоянки суден, також були випадки, що воду брали там де купали коней. Тому у міській управі розробили спеціальні правила для водовозів. Тих зобов’язали брати воду лише у річці Дніпро, і ніде більше. Крім того, бочки мали бути чистими, за їх чистоту відповідав сам водовоз. Дозволені місця для забору води позначалися спеціальними табличками. Однак, все це мало допомагало і епідемії були доволі частим явищем.
У ті роки облаштування водопроводу було дуже коштовною справою. Побудувати його за рахунок міського бюджету тодішня Олександрівська влада не могла, тому єдиним варіантом була здача водопроводу в концесію на деякий час. За справу взявся земський технік Сергій Лизлов, який підписав із міською управою контракт від 6 березня 1893 року.
Згідно з умовами контракту, Лизлов мав забезпечити будівництво водопроводу та його безперебійну роботу власним коштом. Лише через 32 роки водопровід передавався місту безоплатно, разом із усіма спорудами та комунікаціями. Крім того, концесіонер зобов’язався протягом певного часу внести заставу у сумі 10 тисяч рублів. Ця застава поверталася йому за умови передачі водопроводу в повністю справному стані та цілісності всіх комунікацій та споруд.
Вже через два роки водопостачання мало розпочатися, а через чотири роки Лизлов зобов’язався закінчити будівництво водонапірної вежі та фільтра. У разі порушення умов контракту водопровід передавався місту безоплатно. І ось тут і була заложена та «міна», на якій і «підірвався» Лизлов.
Фактичним господарем водопроводу був Тихомиров, один із керівників міста. Лизлов був скоріше технічним фахівцем по проекту, але багато в чому прорахувався. Труби для водопроводу робили зі старих димарів, що було неприйнятно за технічними параметрами. Мало того, що вони лопалися від тиску, так ще й укладали водогін на невеликій глибині, внаслідок чого труби обмерзали і лопалися в холодну пору року.
Все це призводило до регулярних поломок та відсутності подачі води. Лизлов регулярно подавав скарги та прохання з метою продовження договору та пом’якшення його умов. До певного часу все обмежувалося скаргами мешканців, які завдяки прикриттю в особі Тихомирова ні до чого не приводили. І тільки коли у справу вступив Фелікс Мовчановський, майбутній міський голова, все зрушило з мертвої точки. Комісія, яка приїхала до Олександрівська, встановила, що повноцінної фільтрації водопроводу немає.
Почалися довгі судові позови. Зрештою, водогін перейшов у власність міста згідно з судовим рішенням. Лизлов чинив опір як міг, навіть демонтував частину обладнання, але все-таки всі змогли ввести в експлуатацію.
Одразу кілька людей зголосилися взяти на себе експлуатацію та обслуговування водопроводу. Хвилина гумору: серед них був чоловік із прізвищем Кран. Але влада вирішила не «наступати на граблі» і надалі не передавати управління таким важливим об’єктом приватній особі.
Було чимало проблем. Довелося замінювати труби, переобладнати насосні станції та водокачки. У штаті водопровідної контори нараховувалося лише 30 людей. Почали прокладати труби і в район селища Шенвізе, яке тільки-от стало частиною Олександрівська. Через брак коштів спочатку використовувалися труби, зняті в порядку реконструкції.
Налагодили й систему фільтрації води. Спочатку використовувалися англійські фільтри, але з 1912 року використовувався фільтр американського виробництва. Крім того, проводилися дослідження якості води та вмісту у ній шкідливих речовин.
До речі, неплатники були вже тоді. За воду мали перераховувати гроші всі, навіть міська управа. Але поліцейський наглядач Самбуров вирішив, що закон йому не писаний (адже він сам закон!). Але правоохоронцю швидко відключили воду у листопаді 1913 року. Деякі мешканці намагалися самостійно облаштовувати водопровід у себе в будинках, але зазвичай це призводило до аварій та протікань. Більш-менш гарантувати якість робіт могла лише офіційна водопровідна контора.
З вищеперерахованих причин треба було робити зміни в недосконалійсистемі та конструкції. Було складено масштабний проект реконструкції водопроводу. Згідно з ним, у 1913 році планувалося розділити все місто на 3 частини. Перша включала територію між Дніпром і вулицями Басейна, Ковальська, а також полотном залізниці. Друга частина включала територію поблизу Катерининської залізниці, а третя — район хутора глухонімих.
Вартість реконструкції за проектом складала 250 тисяч рублів. Зрозуміло, такої величезної суми місто не мало. Тим більше, що на прокладку труб у Шенвізе теж потрібні були кошти, але їх знайшли у менонітів. Лепп і Вальман виділили місту безвідсотковий кредит, термін повернення якого мав підійти у 1917 році. А ще один меноніт і потужний підприємець Герман Нібур загалом профінансував частину будівництва самостійно.
Насосні станції водопроводу були розташовувані невдало, тому під час весняних паводків їх постійно затоплювало. Якось навіть вимушено залучили військовополонених австрійців з метою аварійних робіт. 1916 року вони, зокрема, обклали будівлі дерев’яними ящиками із землею. Але вже наступного року грандіозний потоп знову затопив будівлю.
Велику реконструкцію водопроводу було заплановано на 1918 рік. Під цю справу навіть змінили завідувача водопроводу. Ним став петербурзький фахівець Олександр Сергійович Слов’янов. Але революційні події, що розгорілися, не дозволили довести справу до кінця. Повноцінна реконструкція почалася вже через десятиліття, вже за радянських часів.
Комментирование закрыто.