Проблеми 1930-х років зараз є давньою історією. Часи Голодомору ми пам’ятаємо зазвичай по розповідях тих, хто його пережив. Умови тоді були дуже суворими навіть у цілком державних установах. Сьогодні ми згадаємо умови функціонування дитбудинку в Ногайську (сучасний Приморськ). Як там було у ті роки?
Тоталітарна ідеологія нав’язувала лицемірну ідею щасливого радянського дитинства. До речі, авторами таких гасел виступали партійні активісти 1920-х років, насамперед Надія Крупська. Формулюючи ідеологічно заангажовані гасла, Надія Костянтинівна стала ініціаторкою створення деформованої системи освіти, яка передбачала домінуючу роль комуністичної ідеології у вихованні дитини, родинні цінності мали заступити ефемерні загальнодержавні ідеали.
На таких засадах, ще й з залученням системи трудового виховання, й відбувалася розбудова мережі дитячих притулків в СРСР загалом та УСРР зокрема. Саме за таким сценарієм й створювався дитячий будинок у периферійному містечку Запорізького краю у Ногайську. В 1925 році місцева преса опублікувала невелике повідомлення щодо наміру створити дитячий притулок у місті Ногайськ.
Якщо заглибитись у контекст тогочасної ситуації, то усвідомлюємо: необхідність відкриття притулку була. Дитяча бездоглядність, породжена Першою світовою війною, Українською революцією 1917–1921 років, голодом 1921–1923 років вимагала негайного державного втручання та подолання такого маргінального явища. В 1925 році в газеті Думка надруковано оголошення про намір об’єднати приміщення всіх непрацюючих шкіл та будинків, які пустують (загалом 18 споруд) та організувати там дитячий притулок на 500-700 осіб. Для облаштування притулку необхідно було зробити ремонт, на що потребувалося близько 20 тисяч карбованців.
Згідно з директивними документами наголошувалося, шо «навчально-виховні заклади України повинні стати трудовими колективами, які поєднують навчання й виховання з продуктивною працею. Відповідно, дитячий будинок у м. Ногайськ створювався відповідно до концепції трудового виховання.
Один з вихованців притулку згадував щодо інфраструктури даного закладу: «були корпуси ім. Сталіна (нині там розташована пожежна частина), ім. Горького, Пушкіна, 8-го березня (згодом – приміщення будинку піонерів, а пізніше – готель), ізолятор, слюсарна майстерня, класи для домоводства». Окремим будинком стояла контора та господарський будинок, оточений госпдвором. При притулку діяли навіть драматичний, музичний та гурток авіамоделювання, хлопців навчали слюсарній справі, дівчат – домоводству.
Медсестра цього закладу також підтверджувала, що притулок складався з кількох корпусів. Ці приміщення зберігалися до 1990-х років. Вона називала корпус ім. Кірова (у ньому наприкінці ХХ століття розташовувалося РВВС), корпус імені Ворошилова (після Другої світової війни там розташовувалося КДБ) та корпус ім. Крупської (згодом – зубопротезна лікарня).
Така ностальгічна лірика автора споминів різко дисонує зі звітами представників Всеукраїнської громадської організації «Друзі дітей». У лютому 1932 р. ногайський інтернат відвідала комісія всеукраїнської громадської організації «Друзі дітей». У своєму звіті, вони відзначили, що побутові умови були критичними та вражали антисанітарією: провітрювання приміщень, де мешкали діти, не здійснювалося внаслідок відсутності кватирок, помийних ям також не передбачалося, тому всі помиї збиралися біля порогів, постільна білизна мінялася рідко, а пральня вражала своєю вбогістю. Щодо майстерень, то в них було темно та вогко.
Система виховання передбачала не лише заохочення чи підтримку, це, швидше було винятком. Самі очевидці згадують, що особовий склад вихованців притулку відзначався норовливим характером, було немало хуліганів, тому покарання за непослух були системою. При цьому застосовувалися не лише педагогічні методи, а й фізична сила та моральне приниження. Практикувалася й гендерна наруга: хлопців за провину перевдягали у жіночий одяг, а дівчат – у чоловічий. Це вважалося найбільшою ганьбою з-поміж учнів.
Згідно трудової концепції виховання праця вихованців інтернату активно використовувалася під час посівної або збиральної кампаній. Влітку вихованці працювали на обжинках пшениці та зборі фруктів та овочів у полі. Взимку, коли роботи полі не було, вихованці мали опановувати ремесло у майстерні.
Стан дітей під час приїзду вищезгаданої комісії вражав занедбаністю. Діти ходили ледь вдягненими та босими (звертаємо увагу, мова йде про лютий місяць). При цьому у коморі були й чобітки й матеріал для плетіння панчох (16 пудів ниток для панчох). Вихователі достатньо байдуже ставилися до підопічних. Останні не мили руки напередодні обіду, проте за гігієною дітей ніхто із дорослих не стежив.
Раціон вихованців був доволі скромним. До нього входило 150 грамів хліба на день, капуста, зварена на воді (її давали тричі на день й то потроху). Іноді до капусти додавали манну кашу на воді (з розрахунку по 50 грамів на особу). В дошкільній комуні видавали одну чверть молока на 50 дітей.
Діти брали їжу руками, їли по черзі, бо посуду не видавали (на складі були й ложки, й миски, але завгосп вирішив їх не видавати дітям, щоб не зламали). Позиція завгоспа взагалі свідчила про невідповідність особи, яка там працювала цій посаді. Справа в тім, що у коморі було два мішки цукру, але один з них був геть просякнутий керосином, взимку 1932 року було викинуто на смітник 270 пудів картоплі, яка зіпсувалася внаслідок неправильного зберігання. Комірник не вів обліку видачі продовольства та промтоварів.
Такий кризовий стан притулку можна пояснити кількома чинниками. Насамперед, неефективним менеджментом керівництва притулку. На час перевірки було зафіксовано невикористаний державний кошторис у 66 тисяч карбованців (наприклад, на утримання однієї безпритульної дитини державою виділялося 50 копійок). Ситуація погіршувалася й тими обставинами, що з 1931 року всі дитячі притулки виводилися з-під державного фінансування й переводилися на самозабезпечення, тобто, по суті, залишалися напризволяще. В такому випадку, певні заощадження були б доцільними.
Проте, на дітей ці кошти не виділялися. Нужденність та злидні вихованців притулку була очевидними. Проте, наслідки обстеження притулку членами товариства «Друзі дітей» не принесли суттєвих змін.
Після обговорення у Харкові стану ногайського притулку, було прийнято рішення про запровадження посади нічної виховательки для 22 дівчат, налагодження роботи гуртків та майстерень (очевидно, мова про гуртки авіамоделювання, драматичного та музичного мистецтва). Жодного зауваження чи звільнення персоналу не відбулося. Повторне обстеження ногайського дитячого будинку, яке відбулося влітку 1932 року засвідчило, що постачання продовольства до ногайського притулку не здійснювалося вже понад 2 місяці.
Зрештою, коли протягом наступного 1933 року по селах почали збирати самотніх дітей і звозити їх у притулок, то годувати їх було нічим. Всі вони були пухлими. Повсякденним явищем стали хвороби так званого «голодного шлунку» (це прояви гастритів або язви шлунку) та дитячі проноси. Найбільш виснажених дітей переводили до лікарні притулку. Стан дітей був настільки важким, що виживали одиниці. Щоночі помирало по двоє-троє малят.
Колишня медсестра згадувала, як виносила мертвих дітлахів на руках та складала їх у підвал (який зберігся і до сьогодні). Потім під’їжджала підвода, якою правив Пилип Петрович Андрєєв, з назвиськом Капітон. Вони разом складували маленькі бездиханні тіла та відвозили їх на цвинтар. Гробів не було і загиблих дітлахів просто закопували у землю.
Отже, дитячий притулок у Ногайську перебував у складному становищі. З моменту створення немов би й були всі умови для налагодження повноцінної роботи притулку: природно-кліматичні (майже рекреаційні) умови, достатня кількість приміщень (18 споруд) для організації достойної інфраструктури, але відремонтували їх поспіхом та недбало, у клуні немов і були запаси продуктів, але зберігалися вони абияк, використовувалися недбало, вихованці немов й мали догляд, але його не вистачало на всіх, хто його потребував. Все це призвело до сумних і закономірних наслідків.
В 1939 році дитячий притулок вирішили перевести із Ногайська в Преслав. Після переїзду, частина дитбудинківців була передана на патронат: шестеро вихованців вже підліткового віку, були зараховані до колгоспу у Комишевасі, а жили й виховувалися у родинах преславців. В 1941 році мешканців інтернату з Преслава евакуювали за Волгу.
