Нині це місто набуло сумнівної відомості – внаслідок окупації та захоплення російськими загарбниками Запорізької АЕС, що розташована безпосередньо біля міста. Однак звідки взялось саме місто, коли це сталось і які були причини його появи – сьогодні ми якраз все це і пригадаємо.
Два роки місто не мало назви і керувалося райвиконкомом м.Кам’янки-Дніпровської. Історія Енергодару розпочала свій відлік 12 червня 1970 року із закладки будівельниками на чолі з «батьком» майбутнього міста Ремом Хенохом гранітного каменю, встановленого на перехресті доріг біля в’їзду на будмайданчик Запорізької ГРЕС (нині – теплової електростанції).
Тоді ще не місто, а селище першобудівників створювалося на піщаному півострові, в районі так званих Іванівських кучугур, на землях Кам’янсько-Дніпровського району, і за адміністративно-територіальним поділом входило до складу району.
Два роки селище, що стрімко зростало, не мало ні імені, ні органів місцевої влади, а все управління територій здійснювалося чиновниками Кам’янсько-Дніпровської районної ради депутатів трудящих і райкому компартії України, причому деякі з них згодом керували селищем, як самостійною адміністративно-територіальною одиницею.
23 листопада 1972 року селищу енергобудівників було присвоєно ім’я Енергодар, і розпочався процес становлення органів місцевого самоврядування – селищної ради та її виконавчого комітету. Звідусіль в Енергодар їхала молодь – люди з різних республік, різних національностей будувати енергетичні гіганти. Середній вік енергодарців на той момент становив 28 років. Місто енергетиків дихало молодістю і випромінювало завзятість. Основна частина робітників були українцями.
Так вже вийшло, що першою головою поселкової ради була жінка, Антоніна Цукерник. Їй доводилось вирішувати купу різних проблем, зокрема і неординарних.
У перші роки існування селища першопрохідців Енергодара, які пішли в інший світ, ховали, як правило, на цвинтарі с. Дніпровка. Але одного разу трапилося так, що загиблих внаслідок нещасного випадку поховали поряд із містом біля с. Примірне. На прийом до Антоніни Цукерник прийшли жалісливі бабусі попросити дозволу «освятити» це місце, оскільки не варто ховати померлих неналежним чином.
Але часи були «партійні», панував атеїзм, і керівник території не міг «благословити» діяння, несумісне з «комуністичною мораллю». Проте, як розповідають, Антоніна Павлівна вчинила мудро. Вона сказала стареньким: робіть, що вважаєте за потрібне, тільки ви в мене не були, і я нічого не знаю. Так місце першого поховання було освячено батюшкою, і незабаром тут було засновано міський цвинтар.
Одночасно з житловою забудовою створювалася й мережа інфраструктури: вже наступного року відкрили школу та дитсадок, а згодом – кінотеатр, пошту, торговельний центр, лікарню, поліклініку та міський парк. Озеленення міста стало справжнім викликом, адже ґрунти на узбережжі водосховища піщані, тому для зелених насаджень довелося завозити чорнозем.
З появою Запорізької АЕС населення Енергодара стрімко зростало: вже в середині 1980-х років воно сягнуло 50 тисяч людей. Для потреб атомної електростанції збудували комплекс заводів, що виготовляли нестандартне обладнання, трубопроводи, спеціальні будівельні конструкції та великопанельні будинки.
Перший блок АЕС запустили 1984 року, шостий – 1993-го. Запорізька АЕС стала найбільшою в Європі, а для Енергодара – основним місцем роботи.
У 1986 році сталася аварія на Чорнобильській атомній станції. Більше двох тисяч колишніх її робітників та членів їх сімей були перевезені в Енергодар. Голова міськвиконкому Віктор Бенько розділив долю тодішнього директора Запорізької АЕС Валентина Купного, який, як стверджується, поплатився посадою за фразу, сказану на адресу «чорнобильців», які вимагали житла: мовляв, вас сюди ніхто не кликав.
Проблеми «чорнобильців» та подальшого облаштування Енергодару довелося вирішувати вже іншому меру – Анатолію Івановичу Ситнику, який очолював міськвиконком із 1986 по 1990 рік. До речі, Анатолій Іванович один із небагатьох екс-мерів, хто не залишив Енергодар, продовжує брати активну участь у житті територіальної громади.
Вдалося тоді в найкоротший термін розселити близько 1200 сімей, евакуйованих із чорнобильської зони до Енергодару. Звісно, певною мірою це робилося на шкоду самих енергодарців, яких «відсунули» у черзі на отримання житла. Але то були реалії того часу.
У той же час, саме в цей період у місті з’явилися об’єкти соціально-культурної сфери, багато з яких і сьогодні прикрашають Енергодар. Ця будівля автовокзалу, і архітектурний комплекс Набережної, і будівля речпорту (на жаль, в даний час практично зруйнованого) і багато іншого.
Енергодар – місто, розділене залізничною колією на дві чітко окреслені частини: західну промислову та східну житлову. Житлова зона складається з шести мікрорайонів, кожен з яких має власну інфраструктуру: школи зі стадіонами, дитсадки та різноманітні торговельні заклади.
Шостий мікрорайон, розташований на півдні, вирізняється двома незавершеними будівництвами, одним з яких є дитячий садок.
Медичний центр міста зосереджений у четвертому мікрорайоні, на сході. Тут розташований комплекс, що об’єднує пологовий будинок, дитячу та дорослу поліклініки, грязелікарню, центральну міську лікарню з кількома відділеннями, а також церкву, збудовану значно пізніше.
Четвертий мікрорайон може пишатися облаштованою набережною з магазинами та виставковими залами, що розташувалася вздовж штучного каналу, який утворився через гідронамив ґрунту під час будівництва міста.
На відміну від стандартних житлових будинків, громадські споруди Енергодара зводилися за індивідуальними проектами. Першим таким проектом стало кафе «Електрон». Згодом, на стику першого, другого, четвертого мікрорайонів і міського парку з’явився ансамбль центральної міської площі. До нього входять палац культури «Сучасник», торговельний центр, пошта й дев’ятиповерховий панельний готель «Енергодар» (1976 рік, архітектори Кальний і Каган). Динамічний силует готелю протягом багатьох років був одним із символів міста.
Енергодар – це місто контрастів, де стандартні житлові масиви сусідять з оригінальними громадськими спорудами, а затишні мікрорайони – з мальовничою набережною. Місто, що й далі розвивається та зберігає свою неповторну атмосферу. Сьогодні Енергодар – це сучасне місто з розвиненою інфраструктурою, яке динамічно розвивається.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення росіян, їх війська доволі швидко підійшли до Енергодара. Однак деякий час вони не могли увійти в місто, адже цьому перешкоджала барикада та протести місцевих жителів. Деякий час це стримувало окупантів.
Втім, в ніч на 4 березня російські ОМОНівці з Дагестана та інші, придані їм підрозділи 58-ї армії окупантів пішли в наступ на мирних людей. Розігнавши мешканців пострілами, танки зруйнували барикаду і пішли по дорозі на ЗАЕС. Її охорона чинила спротив, але сили були нерівні. З тих пір і місто, і ЗАЕС перебувають під окупацією. Саме місто росіяни використовують як місце для квартирування своїх посіпак, а також як прикриття для злочинних обстрілів іншого берега Дніпра.
[…] що українського урану вистачить світовому ринку на кілька сотень років […]