Сучасний Бердянськ перебуває під російською окупацією майже з перших днів повномасштабного вторгнення. Чому і як це сталося — предмет розборів військових, а ми згадаємо деякі назви районів рідного міста і трохи поностальгуємо, адже всі сумуємо за тими часами, коли можна було гуляти по набережній та фотографуватись біля пам’ятника Жабі.
Мікрорайон «Військове містечко-2» саме так звучить офіційна назва мікрорайону. Звідки воно взялося? Якщо пригадати, то мікрорайон веде відлік своєї історії з 1955 року, коли тут розмістилася оснащена гвинтовими бомбардувальниками авіаційна ескадрилья. Тут же було збудовано казарма для солдатів. Військова частина згодом «розширювалася»: у травні 1972 року сюди перебазувався авіаційний полк, а 1980 року — ціла частина.
Для військовослужбовців будувалося житло поблизу місця несення служби. Казарма, клуб офіцерів, їдальня та інші службові будівлі стали називатися Військовим містечком, а житловий сектор — Військовим містечком-2.
1997 року військову частину розформували. Все містечко, що займає територію від мосту через залізничне полотно (Пролетарським проспектом) до в’їзду в аеропорт, стало цивільним районом під назвою «Військове містечко-2». Хоча люди вважають за краще називати його просто — Військове містечко.
Так би мовити «заводський» мікрорайон АКЗ почав забудовуватися з 1958 року. Свою назву він отримав від заводу «Азовкабель», який у 1948 році був заснований, а у 1950 році видав першу продукцію. Кордони його проходять вул. Промислової та Цілинної, Мелітопольського шосе та вулиці Ногайської.
Між «АЗМОЛом» та «АКЗ» розмістилося селище «Аварійне». Його офіційна назва — селище імені Павлова. Але дехто його називає районом кінотеатру «Маяк» — за старою пам’яттю, оскільки кінотеатр давно не працює. Назва «Аварійний» вживалося з того часу, як селище опинилося в межах міста. Під самим селищем знаходяться гірські слюдоподібні породи, які поводяться «примхливо», через що будинки покриваються тріщинами, які то стискаються, то розширюються. Звідси і назва «Аварійний». А Павлов, на честь якого офіційно назвали селище, — один із перших директорів «Азовкабелю».
На території АКЗ знаходиться Мерликова балка. Хутір Мерлика виник у першій половині 19 століття — існує легенда, згідно з якою голландець Мерлаак одружився з бердянською дівчиною і залишився тут. На хуторі постійно, до 30-х років 20 століття, проживала сім’я на прізвище Мерлак. Потім там було організовано санаторій для дітей працівників НКВС.
Як не парадоксально, але «рибальський» мікрорайон Лиски спочатку заселяли зовсім не рибалки: на початку 19 століття тут селилися відставні солдати Петрівської фортеці, побудованої ще у 70-х роках 18 століття біля гирла Берди для захисту від кримських татар. І селище спочатку називалося Солдатська слобода. Але ця офіційна назва не прижилася, чого не можна сказати про назву Лиски.
Звідки взялася ця назва — достеменно не відомо. Є лише версії. Перша їх широко поширена. Згідно з нею, колись у селищі проживала Лізка, що тримала шинок, до якого ходили всі рибалки. Нібито на честь цієї шинкарки називалася і вулиця Лізківська (зараз вулиця Покровська). А потім і вся місцевість стала називатися Лізки — саме так писали до революції.
У радянські часи мікрорайон двічі позбавляли назви. У протоколі засідання комісії повітового виконкому від 28 липня 1921 року з порядком денним «Перейменування вулиць та селищ Бердянська» записано рішення перейменувати «Лизки» на «Червоне селище» «через класовий склад населення» — там проживала переважно біднота. Але ця «революційна», у дусі часу, назва не прижилася.
Вдруге Лиски «втратили ім’я» 1952 року, коли відбулося офіційне злиття всіх передмість із містом. Тоді виконком заборонив використовувати старі назви селищ та навіть називати їх селищами. Порушникам цього рішення виконкому загрожував штраф 100 рублів або виправні роботи на строк до 30 днів. Незважаючи ні на що, Лиски так і залишилися Лисками.
Кордони мікрорайону проходять від пр. 12 грудня до першої греблі та від моря до вул. Підгірної. Від провулка Маячного на захід «простіраються» Далекі Лиски. Лисівська «нахалівка» — офіційно вул. Підгірна-А — найвідоміша «нахалівка» у Бердянську. Вона простягається від католицького костелу до вул. Причальної. Після Другої світовох люди почали селитись тут, займаючи земельні ділянки самозахопленням, — звідси й народна назва. Дозвіл узаконити своє житло «нахалівці» отримали лише у 1990-х роках. Але на конвертах, вказуючи адресу, і зараз зазвичай пишуть: «вул. Підгірна, н/х»…
Щодо походження назви «Колонія» різних думок немає. Раніше ця місцевість мала назву Німецька колонія, і з 1838 року жили там німецькі переселенці-колоністи. Жили вони хуторками. Старожили бабусі та дідусі розповідали, що колоністи розбили дуже гарні сади. Деякі будинки в Колонії збереглися ще з того часу. Підтоплення траплялися і тоді, і колоністи провели зливові канали. Колонія — «найрівніший» район міста, вулиці тут проглядаються до кінця: німці є німці — все точно робили.
У деяких писемних джерелах Колонія в 19 столітті називається Німецькою слободою. Коли та чому Німецька слобода стала колонією, даних нам знайти не вдалося. Також невідомо, коли назва Німецька колонія трансформувалася у просто Колонію. Можна лише припустити, що приблизно в той час, як звідти зникли колоністи — до Другої світової війни.
Нинішню назву мікрорайон «Нагірний» як частина міста отримав у 1999—2000 роках. Люди тут почали селитися наприкінці 19 століття. Це — один із найстаріших мікрорайонів міста. Селище, що йде над горою — від сходів, що ведуть на проспект Праці, та у бік Східного проспекту — називалося Гаврилівка. Воно було так названо на честь одного з його перших мешканців. 1921 року, в період масового перейменування бердянських селищ відповідно до духу часу, Гаврилівка стала Нагірним селищем.
До 1952 року в нагірній частині міста утворилося селище Нагірне. Кордонами його були провулок Глінки та провулок Макаренка. Мікрорайон «Нагірна частина міста» займає, звичайно, набагато більшу площу, але «наступність» у назві простежується.
У цьому мікрорайоні є території, які мають неофіційні назви. Наприклад, «район літака» — так називається місцевість на перехресті Східного проспекту та вул. Володимира Довганюка, де розташована пам’ятка на честь загиблих у роки війни льотчиків-земляків. А територія навколо Міського палацу спорту у народі відома як «Спорткомплекс». Є ще «район телевежі» та «пожежка» — територія, що прилягає до пожежної частини на вул. Руденка.
Комментирование закрыто.