На початку 20-х років керівництвом більшовиків — комуністів формується система інформаційного забезпечення державних та партійних інститутів влади, стрижнем якого стали органи радянської таємної поліції — ЧК, яка з березня 1922 року перейменована на ДПУ (Державне політичне управління, потім ОДПУ-об’єднане ДПУ).
Начальник секретно-політичного відділу ДПУ Генріх Люшков навчав підлеглих: «Довідник повинен так виховуватися, щоб він зумів не лише «фотографувати»,але щоб він у селі, в цеху, в установі, виявив антирадянські настрої, зумів промацати, розібратися у причинах, що викликають ці настрої, виявити людей, які виявляють антирадянську активність, викликають ворожі настрої
або тих, хто підігріває ці невдоволення, зуміти їх перевірити, виявити їх зв’язки, зуміти
промацати їх всебічно».
У циркулярному листі №55 «Усім комячейкам Бердянського округу» сказано: «Комуніст може бути чекістом: кожен член Компартії має вважати себе співробітником ГПУ». Підписали цей лист секретар окружного комітету партії Антонов та начальник Бердянського окружного ДПУ Приходько Микола Трохимович.
Парткоми та виконкоми у 1920-х роках контролювали своєчасність подання інформації чекістами. Якщо ж зведення надходили не вчасно або через слабку технічну оснащеність погано читані, слідувала негайна догана відповідальному особі. Вживалися енергійні заходи щодо постановки справи інформаційного забезпечення на належному рівні.
Так, на засіданні бюро Бердянського окпарткома 14 лютого 1924 р. зазначалася недостатня робота інформації на периферії та пропонувалося керівництву ГПУ зайнятися цим питанням. Донесення набуло рангу партійно-державної політики.
Бердянська НК (надзвичайна комісія, російською — ЧК) розташовувалась у будівлі, де знаходився колишній головний корпус АРІУ ЗНТУ, а зараз там розташований Класичний приватний університет, на перетині вулиць Дюміна та Дзержинського. Також є документи, що НК у 1920 році перебувала по вулиці Садовій, 25, тепер вулиця Свободи (можливо, у будівлі, де до революції розташовувалася жандармерія).
Згодом Бердянське ДПУ – НКВС влаштувалося до кінця 50-х років 20-го століття у будівлі
розташований на проспекті Праці, побудованій наприкінці 19 століття голосним міської думи І.Є.Виродовим займаючим, всю довжину кварталу напроти парку ім. П.Шмідта, а саме правий бік обох поверхів.
Про контроль чекістів над бердянцями у голодному 1922 році свідчать документи обласного партійного архіву. Чекісти отримували від своїх інформаторів компрометуючі відомості на громадян. На цих громадян заводилися агентурні справи під кодовими назвами та давалася вказівка про встановлення спостереження. Наприклад, на Костянтина Апухтіна заведено агентурну справу «Мастильник» (працював на млині мастилом), а на Андрія Кулібабу заведено аналогічну справу «Гвардієць» (служив у білих).
При ретельнішій перевірці виявилося, що Апухтін не видавав членів першої бердянської ради і не веде контрреволюційної агітації. Кулібаба так само «агітації не веде, а як квартальний староста має спілкування з усіма мешканцями Матроської слобідки».
Але наші герої так просто не відбулися, бо при розгляді їхніх справ обласним начальством було накладено резолюція: «Завести літерну справу за К – Р (контрреволюція) і вести спостереження та зібрати конкретний матеріал», тобто згідно з висловом, який нібито належить Ф.Е. Дзержинському «те, що у вас поки що немає судимості, не ваша заслуга, а наша недоробка».
Літерні справи заводили за певною лінією роботи: «біла контрреволюція», «анархісти», «бандитизм», «українська контрреволюція», «сіоністи», «Контрреволюційне духовенство». Також літерні справи заводилися на всі об’єкти, що «обслуговувалися» органами безпеки. Кулібаба з Апухтіним весь час перебували під ковпаком, і будь-коли могли бути заарештованими. Подальша доля їх невідома.
Особливою увагою органів ГПУ мала сільська інтелігенція, яка мала значний авторитет серед українського селянства. Найчастіше саме представники інтелігенції висловлювали невдоволення радянським режимом. Саме тому у січні 1923 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення про проведення
всеукраїнського чищення сільської інтелігенції. Комісії з чисток створювалися як у центрі, і на місцях, й у склад входили представники відповідного партійного комітету, профспілки та ДПУ.
Метою чищення було виявлення та вилучення «ворожого, реакційного та контрреволюційного елемента», який себе активно не виявляє, але всіляко чинить пасивний опір проведенню у життя всіх постанов та розпоряджень Радянської влади». Робота комісій мала проходити в умовах надзвичайної таємності, та проводилася виключно «технічним апаратом ДПУ». У циркулярі ДПУ
від 3 лютого 1923 року визначалося: «Політично активних наших ворогів у ході чищення, залежно від укладання ДПУ, або звільняти з роботи, або ж переводити… на іншу роботу, де вони
будуть менш шкідливими».
Органи ДПУ самі визначали доцільність перебування на тій чи іншій посаді будь-якого сільського
інтелігента: вчителя, агронома, лікаря та інших. Саме спираючись на висновки ГПУ, людей звільняли з роботи чи переміщали на іншу. Це також були своєрідні репресивні дії, адже
залишитися без роботи під час економічної розрухи та масової безробіття було справжнім випробуванням для будь-якої людини.
1930 року по всій Україні фабрикували справи, і пройшов процесза так званою «Спілкою визволення України», СВУ. За твердженням звинувачення, діячі цієї організації намагалися повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприятиме іноземній інтервенції в Україні. У цій справі заарештували здебільшого колишніх учасників «Просвіт». В Андріївській та Успенівській організаціях СВУ налічувалося 20 осіб, з яких половину засудили до розстрілу, а решту засудили на строк від 8 до 10 років позбавлення волі.
Наказом № 122 Бердянський ревком проголосив створення у місті «Відділення Всеукраїнського видавництва». До завдань названого відділення входило видання та «правильний розподіл творів друку». Приватна торгівля друкованою продукцією заборонялася. Власники книгарень та торговці друкованою продукцією у місті Бердянську і повіті повинні були представити в цю організацію списки наявних у них книжок, ім’я автора, рік видання.
Також наказ погрозливо говорив: «Ніхто не може мати у себе книг більше одного екземпляра кожної назви. У кого буде виявлено твори друку, більше одного екземпляра кожної назви, або книги з чужими печатками будуть притягнуті до суду революційного трибуналу. Знайдені книги буде конфісковано».
Газети та книги організації та установи, а також громадяни могли отримувати лише через це відділення. У цьому відділі, який очолював Мойсей Мінц, було створено ще два підвідділи – підвідділ розклеювання та підвідділ зв’язку для контролю розклеюваних листівок та кореспонденції.
31 липня 1920 року на засіданні колегії відділу управління при повітовому ревкомі поставлено завдання начальнику міліції «підшукати необхідне приміщення для табору на 1000 осіб». Таке місце було знайдено біля підніжжя гори вздовж вулиці Комунарів на місці Первомайського заводу. Починалися адміністративні будівлі та бараки від сучасного центрального відділення «Ощадбанку». Спочатку концтабори підпорядковувалися безпосередньо чекістам, і з березня 1921 року вони були перейменовані на БГПР (рос. ДОПР) – будинки громадсько-примусових робіт.
На території сучасної Запорізької області було чотири БГПРи – два у Запоріжжі, один у Мелітополі, та у Бердянську під назвою Бердянський БГПР №4. У 1923 – 1925 pp. під приводом економії
держбюджету та для більшого підпорядкування центру було проведено адміністративну реформу. Зі входженням Бердянська до Маріупольського округу Бердянський БГПР закрили, а бердянців «перековували» вже у Маріупольському БГПРі. Відповідно й бердянські чекісти безпосередньо підкорялися Маріуполю.
