Період 1920-х років був часом реалізації в Радянській Україні, як і в усьому СРСР, держав-ної політики, яка в офіційному дискурсі визначалася як «вирішення “жіночого питання”». В її контексті владою проводилися з численні кампанії, метою яких було ламання традиційного гендерного розподілу праці, залучення жінок до сфери виробництва та зміна їх ролі у суспільному та економічному житті. Одним із інструментів реалізації завдань радянського «емансипаційного проекту» стало створення жіночих делегатських зібрань.
Учасниці делегатських зібрань мали демонструвати найяскравіші риси «нової радянської жінки»: поєднувати активність, ініціативність, прагнення до самовдосконалення; розвивати політичну свідомість. Делегатки знайомилися з принципами і завданнями радянського будівництва через прослуховування лекцій та доповідей, проходили стажування при радянських та партійних інституціях, проводили різноманітні заходи, у межах яких надавалася допомога хворим та червоноармійцям, безпритульним дітям тощо; приймали участь у різноманітних секціях.
До делегатських зібрань жінки обиралися на декілька місяців, згодом на рік. Необхідність широкого охоплення жіноцтва визначила складну структуру делегатських зібрань: вони утворювалися в окремих населених пунктах, на підприємствах, в установах, при міських та районних жінвідділах. Організаторами «делегатського руху» на місцях були жіночі відділи при губернських та окружних парткомітетах.
В 1919 році у місті Олександрівську, завдяки впливу Олександри Коллонтай було створено жіночу комісію, яка згодом перетворилася у жіночій відділ при губкомі, потім окружкомі. Ці структури об’єднали активісток, які з натхненням розпочали реалізовувати радянську програму зі «звільнення» жінок від «кайданів минулого життя». За їх ініціативи й було розгорнуто впровадження жіночих делегатських зібрань в краї.
З самого початку організації делегатського руху на Запоріжжі його «модератори» (жінвідділи та жінорганізаторки) зіткнулися з рядом проблем, типових для радянської емансипації. Головною серед них було негативне ставлення до нових ролей жінок чоловіків, більшість яких не бажали бачити своїх дружин, дочок серед делегаток. Вони забороняли їм ходити на зібрання і навіть проявляти будь-яку активність, не притаманну унормованим жіночим практикам. Глибинність патріархального світогляду окремих чоловіків «сприяла» появі побоювань, що жінка-делегатка може піти з родини.
Щоправда, в окремих (особливо міських) родинах чоловіки позитивно ставилися до делегатської діяльності дружин, вбачаючи в них нові можливості для жінки, але такі варіанти ставлення не набули значного поширення. Байдужість, навіть, більше – негативне ставлення до делегатських практик (як і загалом до жіночої емансипації) побутували і серед чоловіків, що працювали у місцевих партійно-владних інституціях, яким відводилася роль організаторів «вирішення “жіночого питання”».
Якщо на рівні окружних парткомітетів, що безпосередньо звітували у центр, жінвідділи ще якусь підтримку мали, то на нижчих щаблях влади важливість делегатського руху викликала, щонайменше, сумнів. Районне керівництво, члени партосередків різного рівня часто-густо ігнорували делегатські вибори, не надавали допомогу делегаткам у проходженні практик в установах. Стійкості патріархальних стереотипів партійців сприяв певною мірою невисокий рівень політичного світогляду частини з них. Зазначимо, що у характеристиках членів КП(б)У на Запоріжжі цього часу доволі часто зазначалося «политически малограмотен», «масксистски слаб», що не могло не ускладнювати сприйняття ними політичних новацій.
У другій половині 1920-х років розвиток делегатського руху почав отримувати інше забарвлення. Програма з вирішення «жіночого питання» почала набувати декларативного характеру, і в її виконанні все більшу роль відігравало демонстрування досягнення цифрових показників. Делегатських зібрань у Запорізькому краї зорганізовувалося все більше, але збільшення кількості не вело до «збільшення якості», бо до їх складу все частіше потрапляли жінки з низьким рівнем зацікавленості.
Показовими у цьому відношенні є звіти щодо діяльності делегатських зібрань у 1927 році по м. Запоріжжю та Запорізькій окрузі. Звіти надавалися щодо делегатських зібрань на підприємствах, в районах, окремих селах. Близько 50% з них свідчать про пасивність більшості делегаток, формальну участь у роботі зібрань, і часто – відсутність їх авторитету серед інших жінок. Такі делегатські зібрання фіксувалися і у місті, і у селах.
Типовим є звіт по делегатському зібранню заводу «Інтернаціонал» м. Запоріжжя. На ньому в 1927 році було обрано 52 делегатки. Але «активних», які приймали участь у численних делегатських практиках, було лише 25%. Ці жінки, як і очікувалося, проходили практику у міськраді, різноманітних комісіях, регулярно відвідували збори та різно-манітні гуртки. Щодо більшості делегаток (75%), то їх характеризує відсутність власної мотивації. «Іду в делегатки, а чому і сама не знаю», – так своє відношення визначали чимало з них. Деяких жінок почали висувати у делегатки навіть за відсутності їх на те бажання.
У великих містах основну частину делегаток складали робітниці. Найбільше їх було у місті Запоріжжі. Наявність значних промислових підприємств, де кількість працівниць, хоч і повільно, але зростала, давалася взнаки. Так, за даними Запорізького жінвідділу за 1927 рік робітниць було 59% від загальної кількості делегаток у місті.
На другому місці були дружини робітників, службовців: 16%. Хатніх робітниць було 13%, працівниць установ – 11 %. Для порівняння, по місту Мелітополю, де рівень розвитку промисловості був нижчим, ніж у Запоріжжі, робітниці складали дещо меншу цифру – 49%, проте було більше чиновниць – 27%.
Рівень освіти делегаток був досить низьким (але вищим, ніж серед жіноцтва загалом) – більшість з них позначалася у відомостях як малописьменні, або такі, що мають «нижчу освіту». Кількість подібних жінок доходила до 60-65% від загальної кількості делегаток.
Щодо сімейного стану – то слід зазначити, що половину, а в окремі роки – більшу частину складу делегаток на Запоріжжі складали жінки, які взагалі не мали родини (дівчата, одиначки) або ж мали дітей, та не мали чоловіків (удови, розлучені).
Отже, процес включення жінок Запорізького краю до делегатського руху у 1920-х рр. мав досить складний характер, і у своєму розвитку мав подолати патріархальний спротив суспіль-ства. Позначившись сплеском активності на по-чатку 1920-х років, делегатство починає набува-ти формального характеру у другій їх половині.
