ОУНівські підпільники у Запоріжжі

ОУН була зацікавлена в тому, щоб поширити власну діяльність на якомога більші території, де проживали українці. Не було виключенням і Запоріжжя. ОУНівці вважали, що Запоріжжя повинне у майбутньому стати регіональним центром. Окрім того, вважалось що мережу в цьому регіоні треба розвивати сильніше, адже позиції націоналістів були тут куди гірше, ніжу сусідньому Дніпрі.

Теоретичні погляди ОУН на Запоріжжя

ОУН, намагаючись поширити свою діяльність на територію Радянської України у 1930-х роках, визна-чила пріоритетні напрямки такої роботи. Зокрема, значна увага приділялася створенню глибоко за-конспірованих осередків Організації в Радянській Україні, налагодженню зв’язків із опозиційними силами і поширенню пропагандистських матеріалів на Наддніпрянщині, задля чого було створено спеціальний орган – референтуру східноукраїнських земель. Крім того, у діяльності оунівських осередків на західноукраїнських землях важливе місце відводилося проведенню акцій, які повинні були задекларувати самостійницькі прагнення українців, які проживали в УРСР.

Загалом же, провідні діячі ОУН, зокрема Михайло Колодзінський, досить високо оцінювали потенціал українських підрадянських земель, як таких де національне повстання буде одночасно розгортатися й у селі й у містах. Таким чином опосередковано визнавався той факт, що у 1920-1930-х роках відбувся значний наплив українського населення саме до міст.

Інкорпорація Західної України до УРСР і ліквідація штучного кордону між українськими землями по р. Збруч, як наслідок «Золотого вересня» 1939 р. надали можливість розпочати роботу з реалізації планів загальнонаціонального повстання.

Початок роботи

Проблемою поширення мережі ОУН на Наддніпрянщину займався керівник Крайової Екзекутиви ОУН Дмитро Мирон («Орлик»), залучивши до цього наукового співробітника відділу Академії Наук СРСР у Львові Омеляна Пріцака, викладача Львівського ветеринарного інституту Юрія Стефаника (сина відомого письменника) та студентку Львівського університету Лідію Молащук.

Серед основних задач Крайової Екзекутиви був пошук осіб, які могли очолити нові осередки, зокрема, в Києві, Вінниці, Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Ростові, Краснодарі та Криму й на Донбасі. Спеціально підготовлені члени ОУН із Західної України, під різним приводом (екскурсія, працевлаштування тощо) їздили по всій території України й принагідно поширювали відомості про ідею й завдання ОУН, а також займалися створенням осередків підпілля.

Інколи співробітникам органів державної безпеки вдавалося виявити організаторів осередків ОУН на Сході й Півдні України. Трапилось таке і в нашому місті.

Запорізькі події і фарс

На початку грудня 1940 р. Запорізьким обласним управлінням НКВС було викрито молодіжну антирадянську націоналістичну організацію, яка діяла у м. Запоріжжя і мала на меті боротися за відокремлення України від СРСР шляхом організації збройного повстання. Організацію створив уродженець Станіславської (Івано-Франківської) області оунівець Омелян Бойчук, який у квітні 1940 року прибув до Запоріжжя для роботи у тресті «Запоріжбуд».

Співорганізатором гуртка, який отримав назву «Самостійна Україна», став робітник заводу «Дніпроспецсталь» Григорій Лебеденко, уродженець с. Волконешти (сучасне Вовчанське Мелітопольського району). У червні 1940 року кістяк гуртка самостійників складався з 5 осіб: Омелян Бойчук, Григорій Лебеденко, Микола Фуглев, Микола Понятовський та Петро Шестопалка. Загальна кількість членів організації під час слідства не була встановлена, у матеріалах слідчої справи згадувалися загалом 12 осіб. Мета діяльності гуртка «Самостійна Україна» була сформована Омеляном Бойчуком: організація повстання проти радянської влади, вигнання євреїв та створення соборної Української держави. Слушний момент для цього мав настати з початком колективізації на Західній Україні, оскільки в тамтешніх лісах переховується багато українців – колишніх старшин польської армії, які чекають такої оказії.

До початку розгортання подій на Західноукраїнських землях учасникам «Самостійної України» в Запоріжжі необхідно було шляхом агітації залучати до організації невдоволених радянською владою громадян й готувати повстання. Слідчі НКВС усерйоз вважали, що «самостійники» займалися збором зброї та готувалися до підриву греблі «Дніпрогесу».

26 березня відбулося засідання Запорізького обласного суду у справі «Самостійної України», де учасників «Самостійної України» було визнано соціально-небезпечними елементами. Григорій Лебеденко й Омелян Бойчук були засуджені до розстрілу з конфіскацією майна; Микола Фуглев – до 10 років таборів та 5 ураження в правах з висилкою після відбуття терміну на 10 років; Микола Понятовський й Петро Шестопалка – до 10 років таборів, 5 ураження в правах й 5 висилки. Верховний суд своїм рішенням залишив вирок першої інстанції у силі, скасувавши лише висилку.

Червоноармійці-ОУНівці

29 червня 1941 р. співробітниками УНКДБ по Запорізькій області була розпочата справа на 11 червоноармійців 31 інженерно-протихімічного батальйону, що дислокувався у обласному центрі. Попередніми слідчими діями було встановлено, що вказані особи створили осередок ОУН у своїй військовій частині наприкінці 1940 року, коли до Запоріжжя прибуло поповнення червоноармійців із Західної України, зокрема із Львівської області.

Організатором підпілля став Іларій Немировський. До активу осередку належали також уродженці Перемишлянського району Львівської області Михайло Худий та Михайло Данилів й уродженці Поморянського району тієї ж області Михайло Цап і Володимир Жулін. Іларій Немировський підтримував письмовий зв’язок із І. Попадюком (керівником оунівського осередку) від якого отримував інформацію про підготовку оунівців на Західній Україні до антирадянського повстання.

У зворотній бік із Запоріжжя надсилалася інформація про стан колгоспів у Запорізькій області та роботу серед бійців 31 батальйону. Михайло Худий листувався із зв’язковою Любою Гловач, від якої також отримував інформацію про підготовку антирадянського повстання. Ймовірно, однією із причин викриття цього червоноармійського осередку ОУН стало саме це листування. 12 серпня 1941 року відбулося засідання Військового Трибуналу Запорізького гарнізону Одеського військового округу, вирок якого був наступним: Антона Креховця й Василя Вербицького визнали виправданими, але присудили вислати у віддалені області СРСР строком на 5 років, інші підсудні були засуджені до розстрілу.

10 жовтня 1941 року у Куйбишевському військовому гарнізоні Особливим відділом було викрито наці-оналістичну організацію «Вільне козацтво», що складалася з 11 уродженців Рівненської області. Її учасники виступали за створення незалежної Української держави.

Репресії за місцем народження

Заступник наркома внутрішніх справ СРСР Всеволод Меркулов пропонував посилити боротьбу з українськими націоналістами. Особливу увагу «чекістам» необхідно було звернути на українців із західних областей, які перебували поза її межами, для того, щоб не допустити їхніх активних антирадянських дій.

У Запоріжжі такі події розгорнулися з перших днів німецько-радянської війни. 24 червня 1941 року у обласному центрі був заарештований рядовий 16-го артполку військ протиповітряної оборони уродженець Тернопільської області Володимир Батюк. Йому інкримінувалося членство в ОУН, проведення антирадянської агітації, направленої на підготовку контрреволюційного повстання проти радянської влади, скерованого на знищення командного складу й використання матеріальної частини зенітної артилерії для обстрілу Запоріжжя й промислових об’єктів. З’ясувати правдивість чи міфічність висунутих проти Володимира Батюка обвинувачень неможливо, оскільки у архівній справі відсутні протоколи допиту, речові докази та рішення про його подальшу долю.

Того ж місяця за підозрою у належності до ОУН був заарештований ще один уродженець Тернопільщини Василь Мілан, який проживав у ІІ селищі (робітничому) Лівого берега м. Запоріжжя. Попри те, що доказів проти заарештованого у слідчих УНКВС не було, а сам він заперечував членство в ОУН, Особливою нарадою Василь Мілан був засуджений до 5 років виправно-трудових таборів.

Подібною є історія ще одного тернополянина Гриня Моцика, який по вербовці у 1940 р. приїхав до Запоріжжя. Працюючи в тресті «Запоріжбуд», він був заарештований 6 серпня 1941 р. як підозрюваний у належності до ОУН. На допитах свою участь в оунівському підпіллі заперечував, однак розділив долю Василя Мілана: Особливою нарадою 8 липня 1942 р. був засуджений до 3 років виправно-трудових таборів й відправлений в Усольтаб Башкирської РСР.

Резюме

Підсумовуючи, зауважимо, що станом на червень 1941 року членам ОУН не вдалося створити мережу осередків у Запоріжжі. Причина цього полягала не лише у ефективній роботі співробітників радянських органів держбезпеки. Члени ОУН не мали достатнього досвіду для проведення такої роботи, тому не могли протистояти «чекістам», що були загартовані боротьбою з «внутрішньою контрреволюцією» протягом 1920-1930-х років.

Разом із тим, ситуація на Наддніпрянщині, і в Запорізькій області зокрема, станом на червень 1941 року була не з сприятливих. Не в останню чергу це стосується місцевих людських резервів, які могли б стати базою для створення оунівських осередків: основна маса антирадянськи налаштованих осіб була ліквідована радянськими органами держбезпеки (розстріли, заслання, ув’язнення в таборах тощо), зокрема під час Голодомору й Великого терору.

Така ж доля, здебільшого, спіткала уродженців західноукраїнських земель, які проживали на території області. Власну мережу в Запоріжжі й області оунівці мали створювати, за великим рахунком, з нуля.