Колись, ще якісь 4-5 десятиліть тому, на теренах України будували справжні авіаносці. Вони багато в чому на той момент поступались своїм заокеанським «колегам», але тим не менш це був справжній витвір інженерного мистецтва тієї пори. Одним з тих, хто їх створював, був інженер родом з Запоріжжя Валерій Бабіч. Окрім технічного хисту, він відкрив у собі і літературний, написавши декілька чудових книг, присвячених флоту та його будівництву.
Валерій народився за півроку до початку війни – 27 січня 1941 року, у Запоріжжі, у сім’ї журналістів, у селищі будівельників Дніпрогесу, розташованому на лівому березі Дніпра навпроти острова Хортиця – обителі запорозьких козаків. Матір, Тетяна Захарівна Трескунова (яка зберегла в заміжжі дівоче прізвище), народилася 1916 року в Мелітополі Запорізької області. Батько, Василь Семенович Бабич, народився 1914 року в Запоріжжі. Вони обидва навчалися у Харкові, в Українському інституті журналістики (УКІЖ) з 1936 по 1939 роки, там познайомилися та одружилися. З 1939 року, до початку війни та після її закінчення, вони працювали у запорізькій обласній газеті «Більшовик Запоріжжя», зараз це газета «Індустріальне Запоріжжя». У Запоріжжі, Мелітополі та Харкові жили всі родичі.
Коли почалася війна, сім’я евакуювалася в Середню Азію, в Самарканд і пробули там до весни 1944 року. Повернувшись, вони оселилися у так званій «старій частині» Запоріжжя у невеликому одноповерховому будинку. У кухні не було вікон, а стіни будинку були мокрими від вогкості. У цій маленькій квартирі жили матір та дві її сестри, а також Валері та його двоюрідна сестра Інна. Батьки розійшлися невдовзі після війни. Більше мама заміж не виходила. Вона казала, що Валерію вона присвятила життя. Восени 1948 року Валерій пішов до першого класу школи №11 Запоріжжя.
На початку 1950 року Тетяну Трескунову перевели працювати до миколаївської обласної газети «Бузька зоря», а влітку 1950 року переїхав до мами до Миколаєва і Валерій, хлопцю виповнилося тоді дев’ять років.
У дитинстві Валерій багато прочитав книг Жюль Верна і мріяв про подорожі. Його вабили далекі краї, і тому після 10 класу Бабіч хотів вступати до геологічного інституту. Проте мати наполягла, щоб після закінчення 7-го класу той вступив до Миколаївського суднобудівного технікуму і якнайшвидше отримав тверду спеціальність.
Його група електриків дорослішала від курсу до курсу, вносячи свій внесок у навчальний процес та суспільне життя. Вони вступили до технікуму дітьми у віці 14-15 років, а закінчили його молодими людьми, яким виповнилося по 18-19 років. Торішнього серпня 1959 року Бабіч почав працювати електромонтажником для підприємства «Ера» на заводі ім. 61 комунара на кораблях-рятувальниках підводних човнів, а потім на головному БПК пр.61 «Комсомолець України».
Влітку 1961 року Бабіч вступив до кораблебудівного інституту на машинобудівний факультет і закінчив його в 1967 році за спеціальністю «інженер-механік» із суднових силових установок зі спеціалізацією «газові турбіни».
1967 року Бабіч закінчив кораблебудівний інститут і отримав направлення до відділу головного конструктора Чорноморського суднобудівного заводу. На першій зустрічі головний конструктор Леонід Семенович Єлеонський спитав, яка у нього спеціальність. Бабіч відповів, що в інституті отримав спеціальність «суднові силові установки — газові турбіни», а до цього закінчив суднобудівний технікум за спеціальністю «технік-електрик».
Подивившись його документи, Єлеонський сказав, що на заводі не будують суден із газовими турбінами та поцікавився, де б Валерій хотів працювати. Той відповів, що хоче щось складніше. Єлеонський запропонував піти у групу озброєння. Це не відповідало спеціальності, але він наголосив, що це одна з найцікавіших груп у відділі головного конструктора. Валерій Бабіч погодився. У цьому колективі Бабіч працював конструктором з ракетно-артилерійського і протичовнового озброєння на будувавшихся тоді протичовнових крейсерах-вертольотоносцях «Москва» і «Ленінград». Крейсер «Москва» (не плутайте з тим, що був посланий українським прикордонником) був зданий ВМФ у грудні 1967 року, а «Ленінград» у червні 1969-го.
У 1970 році Чорноморський суднобудівний завод розпочав будівництво для Військово-Морського Флоту важкого авіанесучого крейсера «Київ», проекту 1143. На цьому кораблі Бабіч працював провідним конструктором з авіаційно-технічних засобів. Це була дуже цікава робота, пов’язана з виготовленням та випробуванням механізмів та систем, що обслуговують комплекс авіаційного озброєння «Києва».
Після випробувань «Київа», 1977 року Валерій Бабіч став керівником конструкторської групи «спецпристроїв», яка займалася ракетно-артилерійським, протичовновим та авіаційним озброєнням усіх кораблів, що будувалися на заводі.
На початку 1979 року, після здачі «Мінська», його запросив до себе головний конструктор заводу В.С. Тюрін і запропонував посаду начальника бюро відділу головного конструктора з авіанесущих кораблів та комплексу «Нитка». Він додав, що на цю посаду рекомендував Бабіча головний інженер заводу Ю.І. Макаров. Бабічу було 38 років. На той час авіаносці вже стали головною справою його життя.
Інженер подякував за пропозицію і, звісно, погодився. Потім уже, в 1983 і 1988 роках, будучи директором, Макаров приймав непросте для себе рішення про його відрядження на бойову службу в Середземне море і Атлантику з «Новоросійськом» і «Баку», оскільки за виробничим завантаженням, що існувало тоді, той мав залишатися на заводі . І так вийшло, що щоденники, які Бабіч вів під час цих походів, згодом лягли в основу книги «Наші авіаносці».
Найбільш насиченими у програмі будівництва наших авіанесучих кораблів були 1980-і роки, і Валерій перебував тоді в самій гущі подій. У 1981 році, наприклад, замовлення 103 — «Новоросійськ», добудовувалося і виходило на випробування. Замовлення 104 — Баку, готувався до спуску зі стапеля. На замовлення 105 — «Адміралу Кузнєцову», призначеному для базування літаків Су-27К і МіГ-29К, розроблявся технічний проект у Невському ПКБ у Ленінграді. Знову проектувалися і кардинально змінювалися багато радіоелектронних систем.
Бабічу довелося провести багато часу в морі на бойовій службі «Новоросійська» та «Баку». Щоденники, які він вів у той час, а також технічні журнали, куди скрупульозно вписував усі відмови техніки, дозволяють судити про надійність кораблів, які тоді будували. 1982 року, коли він перебував на випробуваннях ТАКР «Новоросійськ», народилася дочка Настя, а Валерій дізнався про це лише на 3-й день і приїхав до Миколаєва на добу, щоб забрати дружину Людмилу з пологового будинку. На тойчас у них вже був син – Гліб.
Після краху СРСР велике кораблебудівництво зупинилося. Нові кораблі не були потрібні ні іноземним, ні тим більше українським замовникам. Валерій Бабіч деякий час працював по контракту за кордоном, але згодом повернувся до Миколаєва.
Після продажу деяких кораблів до Китаю у нього народилась ідея написати книгу про радянські авіаносці, їх історію та історію людей що будували їх та служили на цих кораблях. Зрештою, свою літературну справу Валерій Бабіч продовжив. Його книги присвячені кораблям та морякам.
У 2018 році з’явилась інформація, що Валерій Бабіч переїхав до Китаю. Втім, згодом це виявилось фейком. У 2022 сім’ю Валерія Васильовича настигла тяжка втрата — на фронті загинув його син Гліб, що був відомим українським військовим-добровольцем.
Комментирование закрыто.