Андрій Глущенко був одним з найкращих голкіперів України свого часу. Лише монополія київського Динамо, напевне, вплинула на те що Глущенко жодного разу не зіграв за національну збірну, хоча цілком заслуговував цього.
Андрій Глущенко народився 18 березня 1974 року в Оріхові. Сьогодні це важко уявити, але Глущенко ніколи не займався у жодній футбольній школі. У рідному місті Оріхові була гарна гандбольна школа. Андрій в тій команді був розігруючим і правим напівсереднім, дуже любив забивати. Виходило наче непогано: команда їздила на хороші турніри до Москви – грали проти МАІ та ЦСКА. А у футбольні ворота став лише в піонерському таборі, зіграв на нуль, і так мені ця справа сподобалася, що в напад більше не рвався.
У Глущенка взагалі голкіперська родина — і батько у воротах стояв, і молодший брат. Останній, між іншим, теж великі надії подавав: шкода, травми змусили закінчити кар’єру в 21 рік, і він спочатку пішов тренувати воротарів у дитячій школі запорізького «Металурга», а потім уже переїхав до казахстанського «Тоболу». Дядько теж був непоганим голкіпером. І років так у тридцять поступився дорогою: сам пішов у напад, а Андрій зайняв його місце. Тричі на тиждень тренувався, а щосуботи грав на першість області за «Орсільмаш». Після чого одного разу одразу потрапив до вищої ліги.
Проводили два контрольні матчі із запорізьким «Торпедо», тренер якого Євген Лемешко нерідко давав шанс таким колгоспним самородкам. Глущенку в тих спарингах доволі багато набили – 0:5, 2:5, але місцями все ж таки він виручав. Слід подякувати Лемешку та його помічникам – Івану Балану та Володимиру Атаманюку, які оцінили талант хлопця і вирішили і взяти його на підміну Ігорю Мойсеєву.
1996 рік. Запорізьке «Торпедо» їде грати виїздний матч у Донецьку з місцевим «Шахтарем». Глущенко перед цим перехворів на гайморит. На заміні був зовсім молоденький гравець – Руслан Галігузов. Підставляти хлопця не хотілося. Тому тренеру Ігорю Надєїну Глущенко з лікарями нічого не сказали. Прокололи Андрія, думали: попустить. На жаль, голкіпер після того не тільки нахилити голову не міг, але й ходив важко.
Не можна сказати, ніби щось «привіз» чи явно винен, але, напевно, десь не врятував. Перші два голи Глущенку забили зі штрафного та з пенальті, а потім запоріжці один м’яч відквитали. Гірники розлютилися, і… понеслася нелегка: розстрілювали, як могли, буквально м’яч у ворота заносили. Особливо старався Олег Матвєєв. Загалом, Глущенко почував себе не футбольним воротарем, а хокейним. І коли до воріт влетів дев’ятий гол, трибуни почали скандувати «Десять! Десять!» . Як потім розповідав голкіпер:
Хотілося зняти рукавички та закопати їх прямо у воротарському майданчику. Була б поруч петля, одразу на перекладині й повісився б.
У місто після цього виходити було соромно, тож тут же заїхали на базу і почали готуватися до матчу із сусідом за турнірною таблицею – «Кремнем». Виграли – 1:0, відійшли від шоку. Життя тривало!
Недовгий час Глущенко виступає у складі кіровоградської «Зірки». Там він запам’ятався тим, що у кубковому матчі чвертьфіналу дещо помстився своїм кривдникам з «Шахтаря». У серії післяматчкових пенальті Глущенко зміг відбити два удари від Анатолія Тимощука та Сергія Ковальова.
Вже у 2000 році він повертається в Запоріжжя, але на цей раз у «Металург». Там у тодішнього тренера по роботі з воротарями Олега Луткова було два досвідчені голкіпери – Береський та Гребенюк. Чи не боявся конкуренції? Ні. Він знав що Олег Береський збирається емігрувати до США, а конкуренція з Тарасом Гребенюком, який на той момент був кандидатом до національної збірної України, лише стимулювала. Тренери давали рівні шанси – грали порівну. Коли у Гребенюка на горизонті виник варіант із київським «Арсеналом» — Мирон Богданович почав більше довіряти Глущенку, що, звісно, сприяло зростанню майстерності.
Через рік Глущенко вже виблискував у воротах «Металурга» у всій красі. І в сезон видобутку путівки в Кубок УЄФА був просто чудовий — того сезону в активі була блискуча «суха» серія, тривалістю 526 хвилин. Кульмінація припала на матч останнього туру в Донецьку. Там Андрій двічі впродовж одного матчу відбив пенальті. Йому вдалося виграти дуель у Шищенка та Закарлюки. Прикро, що ту гру нам не виграли – нічия 1:1, а так запоріжці могли б стати бронзовими призерами чемпіонату.
Вийшовши до Кубку УЄФА, запоріжці спочатку здолали мальтійську команду, а потім зустрілись з грізним тоді англійським «Лідсом». На матч в Англію їхали без великих сподівань, але з бойовим настроєм. Запоріжці протримались аж до 76 хвилини, коли Алан Сміт зміг забити гол (і то, після невеликого порушення правил, яке чомусь не помітив арбітр). Матч-відповідь закінчився з рахунком 1:1, і запоріжці покинули єврокубки. Але справжнім героєм цього протистояння і наші, і англійські журналісти називали Глущенка, який стояв стіною і зберіг свої ворота від великої кількості ударів.
26 травня 2001 року. 28-й тур чемпіонату України-2000/2001. Цей матч проти київських динамівців теж увійшов в історію як клубу, так і персональну історію Глущенка, адже тоді він отримав першу і єдину за своє життя червону картку. Підопічні Валерія Лобановського домінували у Запоріжжі весь матч, створили чимало моментів, але ідеально у воротах грав Андрій Глущенко, жертовно в обороні працювали решта футболістів.
Долю зустрічі вирішив епізод, взяттям воріт якого назвати неможливо. Після подачі Валентина Белькевича праворуч Флорін Чернат пробив головою. Удар румуна заблокував Сергій Бугай, але м’яч рикошетом від його голови полетів у бік воріт. Стоячи на лінії, Олег Ратій головою зробив холоднокровну скидку до рук Глущенка. Втім, замість ввести м’яч у гру Андрій зауважив, що асистент арбітра Олег Євстратов побіг до центру. Він сигналізував судді в полі Євгену Абросімову, що м’яч перетнув лінію. Абросімов охоче вказав на центр. Це за умови, що Ратій вибивав м’яч десь за півметра від лінії.
Наставник запорожців Маркевич, не чекаючи фінального свистка, махнув рукою та залишив тренерську лаву. Глущенко, емоційно доводячи свою правоту Євстратову, отримав вилучення, яке потім КДК ФФУ анулював. Після матчу делегат ФФУ Юрій Махно визнав помилковість рішення арбітра та виставив йому найнижчу оцінку.
Але головна вистава була розіграна у щотижневій футбольній програмі на «Першому національному». Шкода, що записи цього шедевру телемистецтва у вільному доступі не збереглося. За сприяння президента ФФУ Григорія Михайловича Суркіса «суперечливий» момент проаналізували за допомогою інновації – комп’ютерної інфографіки, яка мала довести правильність суддівського рішення. Проте намір маніпулювати свідомістю глядачів за допомогою новітніх технологій виставив ініціаторів витівки на посміховисько. Справа в тому, що разом із м’ячем у ворота графічно було занесено і голову гравця, який знаходився на лінії.
В Металурзі Глущенко виступав до 2008 року. Тодішній власник клубу Ігор Дворецькийвирішив, що керувати командую буде саме він. Номінально тренером був Анатолій Чанцев, але всі рішення насправді приймав Дворецький. Його авторитарні рішення призвели до уходу з команди визначних гравців, зокрема Любарського та Демченка. Глущенко перестав потрапляти в стартовий склад. Зрештою, Андрій вирішив, що принижуватись не буде і перейшов до Іллічівця. 16 відбитих за кар’єру пенальті і такий бесславний кінець запорізького етапу… Звісно, було сумно.
В Іллічівці він теж грав недовго. У команді через сезон змінився тренер, прийшов Ілля Близнюк. Він більше довіряв Ігорю Шуховцеву. Глущенка ця ситуація поступово почала злити. Як він пізніше розповідав сам:
Адже я – не пацан, мені – 35 років, мені нічого не пояснюють, а сам розбиратися не піду і битися головою об стіну теж не буду. У мене тоді добре виходило, на тренуваннях виглядав пристойно… Який вихід із ситуації? Іти на конфлікт – не в моїх правилах, а хотілося грати.
Загалом, на емоціях зателефонував власнику «Металурга» Ігорю Дворецькому та запропонував йому свої послуги як тренер воротарів. Наставник запорожців Олег Лутков його кандидатуру схвалив. Вже за два тижні Андрій був не гравцем, а наставником.
Як тренер воротарів Глущенко продовжив свою кар’єру у Чорноморці Романа Григорчука. Як тренер голкіперів він допомагав своєму «головному» колезі у Азербайджані, Казахстані, а наразі знов вони разом працюють у «Чорноморці». Можливо, колись у Запоріжжі знов буде можливість для розвитку футболу, і ми ще побачимо Андрія у місті, яке дало йому путівку у великий спорт.
Комментирование закрыто.