Зараз про цей ПЗРК мабуть, чули майже всі українці. Наші захисники завдяки цій американській зброї «приземлили» чимало російських ракет, вертольотів та літаків. Але насправді вперше цей компекс було застосовано ще в Афганістані, і один з запоріжців мав до тієї історії саме пряме (хоч і трагічне) відношення.
Вже у другій половині 1980 року у розпорядженні афганських моджахедів з’явилися перші ПЗРК. Пікантність ситуації полягала в тому, що це були комплекси «Стріла-2М», випущені в СРСР і стояли на озброєнні єгипетської армії.
Крім радянських комплексів «Стріла-2М», душманам поставлялися ПЗРК єгипетського виробництва, відомі як Ayn-al-Saqr. До припинення військово-технічного співробітництва з СРСР 1973 року Єгипет отримав документацію, матеріали та комплектуючі, достатні для самостійного збирання кількох сотень переносних комплексів. Вважають, що, крім написів арабською мовою та іншого забарвлення, ПЗРК Ayn-al-Saqr нічим не відрізнялися від «Стріла-2М» і розрізнити їх за іншими ознаками неможливо.
На початку 1980-х на ґрунті антисовєтизму почалося тісне військове співробітництво між США та КНР, і з 1984 року Китай став найбільшим постачальником озброєння для афганських повстанців. Незадовго до завершення в’єтнамської війни китайській розвідці вдалося видобути кілька ПЗРК «Стріла-2», і вже в другій половині 1970-х на озброєння китайської армії проступив ПЗРК HN-5, який був неліцензійною копією радянського переносного комплексу. Саме ці комплекси теж активно поставлялись моджахедам.
Також афганці отримували і британські ПЗРК. Однак їх було поставлено відносно небагато, а «Блоупайп» виявився занадто важким і неефективним. Більш сучасний Javelin показав непогані результати, однак їх було поставлено трохи більше двох десятків.
Якщо на початковому етапі війни американці намагалися приховувати свою пряму підтримку афганській збройній опозиції і здебільшого намагалися доставляти повстанцям зброю радянського зразка, то в середині 1980-х поставки американського озброєння стали мати явний характер.
Першим американським ПЗРК, що з’явився у душманів, 1982 року став FIM-43 Redeye. Моджахедампередавалася модифікація FIM-43С, прийнята на озброєння американської армії 1968 року.
За своїми можливостями «Редай» програвав радянському ПЗРК «Стріла-2М». Американський комплекс FIM-43С Redeye, що поставлявся моджахедам, міг вражати літальні апарати лише у задню півсферу. Оптичний приціл мав вузький кут огляду, що ускладнювало пошук цілей, що швидко переміщалися. ГСН мала низьку стійкість до схиблення, що дозволяло майже гарантовано виводити ракету з бойового курсу за допомогою відстрілюваних теплових пасток. Батарея мала малий час роботи, в результаті малодосвідчені оператори не завжди встигали потрапити в інтервал між виявленням повітряної мети та пуском ракети. Надійність контактного підривника виявилася низькою.
У ході пусків за реальними цілями ПЗРК FIM-43С Redeye продемонстрував гірші результати, ніж радянський «Стріла-2М» та його китайська копія. Внаслідок чого «Редай» використовувався в Афганістані недовго. Потрібен був новий, більш досконалий і потужний комплекс, і він був.
США довго вагалися, чи варто давати таку дорогу і складну зброю як новий ПЗРК «Стінгер» малокерованим афганським загонам, що борються проти радянських військ. Тим більше, що у разі захоплення «Стінгерів» вони однозначно вказували на пряме втручання у війну США. Зазвичай ЦРУ намагалося постачати місцеві кадри зброєю радянського зразка (випускався по всьому світу), щоб його можна було прийняти за трофеї, а тут таке виправдання вже не працювало. Але в лютому 1986 року американці таки вирішили нарешті поставити до Афганістану близько 240 пускових установок та тисячу ракет до них.
26 вересня 1986 року група моджахедів чисельністю близько 35 осіб, потай підібралася до аеродрому в Джелалабаді — місті між Кабулом і пакистанським Пешаваром. За кілька годин очікування вони побачили групу з восьми бойових гелікоптерів Мі-24 — найлютіших ворогів душманів. Група мала три пускові установки, які розташувала трикутником, щоб обстрілювати цілі, що летять з будь-якого напрямку. Поки оператор наводив і пускав ракету, два помічники напоготові тримали контейнери з ракетами для швидкої перезарядки.
Дочекавшись, поки провідний гелікоптер опуститься до 200 м, командир групи інженер Гаффар скомандував «Вогонь!». У повітря піднялися три ракети. Одна впала за кілька метрів від стрільця і не розірвалася, дві інші вразили цілі — обидва гелікоптери впали на землю. З криками «Аллах акбар!», перезарядивши ПЗРК, душмани вистрілили ще двічі, збивши третій гелікоптер. Ракету, що не розірвалася, розбили камінням — щоб вона не потрапила в чужі руки. Серед душманів був і оператор із відеокамерою — запис бою був показаний навіть президентові США Рейгану.
За радянськими даними, було збито два вертольоти. Мі-8МТ, уражений двома ракетами, вибухнув у повітрі, командир екіпажу та борттехнік загинули. Льотчик-штурман Микола Гернер був викинутий вибуховою хвилею і якимось дивом залишився живим. Мі-24, підбитий наступною ракетою, зміг здійснити грубу посадку, але командир вертольота помер у шпиталі від ран. Інша група, що діяла під Кабулом, виявилася не настільки успішною — всі три випущені ракети пройшли повз ціль.
От якраз тим командиром Мі-24 і був запоріжець, старший лейтенант Євген Погорілий. Він наказав штурману та бортмеханіку стрибати з парашутами, а сам намагався посадити Мі-24, однак при приземленні майже некерованої машини зазнав занадто серйозних ран. Від них він і помер в госпіталі того ж дня.
Ось так, доволі трагічно, поєдналась доля запоріжця та американської новітньої зброї. А ось сьогодні вже українці, зокрема і запоріжці, завдяки цим комплексам захищають свою землю від ворога. Такі от кульбіти порою виписує історія.
Комментирование закрыто.