Зірка запорізького спорту: Олександр Резанов

Ім’я цієї людини чув будь-хто, хто хоч іноді читав спортивні новини нашого міста. Вже багато років з перервами Олександр Резанов приймає активну участь в гандбольному житті Запоріжжя, спочатку як гравець, а вже потім — як тренер.

Дитинство і шлях до спорту

Батько Олександра служив у прикордонних військах на Сахаліні, там же і одружився з його майбутньою мамою, яку обком комсомолу направив з Канева на партійну роботу на Далекий Схід. Після закінчення надстрокової служби батька у 1953 році родина переїхала до Запоріжжя, бо, по-перше, у Михайлівці жила бабуся матері, і вся її велика рідня – чотири сестри та два брати.

До того ж в перші роки свого життя Саша був не дуже міцною дитиною, і лікарі рекомендували змінити кліматичний пояс. Мама, Серафима Марківна, у Запоріжжі працювала у Ленінському райкомі партії, і їм дали квартиру на вулиці Трегубенко. Щоліта хлопець відправлявся у гості до бабусі в Михайлівку. До 10 класу активно займався баскетболом.

Його першим тренером був Іван Ілліч Білий. У тій групі тренувалися Віктор Горбачов, Борис Горелик, Микола Томін, що у майбутньому стане гандбольним воротарем та також олімпійським чемпіоном Монреаля, Віктор Шкарлат. Тоді 6-те селище вважалося неформальним центром міста: стадіон «Металург», Бродвей, дитяча спортивна школа на місці нинішньої Інженерної академії.

Вісім класів він закінчив у 62-й, а 11-й – у 50-й школі, куди фізрук Зінаїда Михайлівна Мерзлова, найкращий воротар України 1946-1952 років, запрошувала потенційних гандболістів. Там уже навчалися Володимир Богатиков та Валерій Повелко, які вже тренувалися у «ЗАСі». Згодом гандболістом став і Олександр Резанов.

Перехід в гандбол

Якось шкільний вчитель фізкультури попросив баскетбольну компанію постояти за честь школи у першості району з гандболу. Він розсудив, що і з цим різновидом гри з м’ячем ми впораємося. Але вони впоралися разом і з дітьми з дитячо-юнацької гандбольної школи ЗТР.

Після того матчу тренер суперників Юхим Іванович Полонський сказав нам: «Хлопці, у вас все чудово виходить. Давайте до нас на тренування!»

Погодились усі. Крім Олександра. Але Юхим Іванович, віддам йому належне, потім спеціально мене розшукав, щоб вмовити. Його аргументація була такою:

«Баскетболом ти займаєшся три рази на тиждень, давай додамо ще три гандбольні тренування. Сходи, подивися. Сподіваюся, тобі сподобається. Заодно, тренуючись щодня, швидше станеш класним спортсменом».

Резанова цей варіант зацікавив. Але потім настав час приймати рішення, і у випускному класі він міцно задумався. Все-таки в гандболі перспективи відкривалися набагато цікавіші. На той час у нього в ньому дещо вже виходило, раз одразу після школи покликали до команди МАІ.

Саме тоді закінчував грати та розпочинав тренерську діяльність інший Полонський — Семен Іванович. Група перейшла до нього від старшого брата. Семен Іванович почав із того, що пішов до металургійного інституту та зацікавив тамтешніх професорів перспективою створення серйозної команди. Питання вирішилося позитивно, і всі дружно вступили до ЗМетІ.

Невдовзі виграли чемпіонат України серед вишів та пробилися до першої ліги чемпіонату СРСР. Через рік досягли успіху вже в турнірі за вихід у вищу. Дебют серед найсильніших клубів країни у 1969 році вийшов чудовим – шосте місце. 1971-го взяли срібло, а 1972-го — бронзу.

У металургійному інституті він провчився вісім років. Починав на факультеті кольорових металів, а згодом ректор запропонував перейти на третій курс факультету чорних металів. Весь цей час паралельно із виступами за команду майстрів грав за інститут на студентських турнірах.

Однак після здобуття першої вищої освіти Резанов відразу ж націлився на другу — у педагогічному інституті на факультеті фізичної культури. Все ж таки хотів стати тренером, а не інженером.

Потрапляння до збірної

До збірної СРСР мене покликали, скоріш за все, насамперед через зріст. Був ще першокурсником, коли тодішній головний тренер запорізького ЗАС Анатолій Артемович Музикантов взяв Резанова на тур чемпіонату СРСР у Баку. Причому не лінійним, а чистим захисником. У лінії тоді грав Валерій Зеленов — безумовний запорізький кумир.

Зіграв він непогано. У союзній пресі навіть вийшла стаття із заголовком «У гандболі з’явився Гулівер». У мене тоді було 196 сантиметрів, і я виявився найвищим гравцем вищої ліги. Навіть Климов був трохи нижчим.

Так і почалося. На чемпіонаті світу 1970 року збірна СРСР зіграла невдало, і було ухвалено рішення команду омолодити. То Резанов тоді в команді і опинився. У збірній, до речі, він легко адаптувався — там уже були запорожці Валерій Зеленов, воротар Валентин Цапенко. Вони підказували, вводили у курс справ.

На Олімпіаді в Мюнхені гравець відчув незрівнянні почуття, враження — адже він вперше побував за «залізною завісою». Не обійшлося і без казусів. Наприклад, прибувши до олімпійського села, виявили під дверима квартири стос Біблій російською мовою. Встигли тільки погортати – прибіг адміністратор команди та все відібрав.

А потім були терористи, захоплення ізраїльських спортсменів, через що Ігри припинили на день: як на зло, саме того дня мали півфінал проти слабкої Чехословаччини, яку до цього обігравали в одну хвіртку (у групі збірна СРСР зіграла внічию з Данією ( 12:12) та Швецією (11:11) та обіграла Польщу (17:11) та НДР (11:8)). Всі налаштовувалися, але через перенесення матчу перегоріли і примудрилися програти чехам з рахунком 12:15. Всі були шоковані, багато наших гравців плакали: перемога в матчі за п’яте місце над ФРН (17:16) особливої ​​радості не принесла.

Монреаль

До Олімпіади-76 гравці стали зовсім іншими. Два роки перед Монреалем, здається, взагалі нікому не програвали. Гаразд, майже нікому — з румунами траплялося. Але на Ігри за океан летіли із цілком конкретною установкою — лише золото!

Та і готувалися всі набагато якісніше. Анатолій Євтушенко, тренер збірної, прагнув всіляко урізноманітнити навчально-тренувальний процес. Навіть психологів та гіпнотизерів запрошував, та ансамбль з танців для показового виступу.

Перед фінальним матчем з румунами команди розминалися у різних зонах палацу – на ігровій арені йшов матч за бронзу Польща – ФРН. До імовірного часу завершення гри радянські гравці підтягнулися до зали, а там овертайм.

Євтушенко тоді вірно зорієнтувався і миттю повів всіх розминатися далі, щоби не охолонули. Румуни ж, на неабиякий подив, залишилися в залі, щоб доглянути матч. А розминку безпосередньо на майданчику всім сильно скоротили.

Так що румуни ще до ладу в гру не увійшли, як їх суперники повели. Захист був налаштований спеціально для нейтралізації головного румунського бомбардира Штефана Бірталана. У центрі Резанов з Чернишевим, правіше Максимов, зліва Климов. Румуни крутили-крутили, виводили Бірталана на кидки, польові гравці в стрибку закривали блоком один кут, а Михайло Іщенко чекав на м’яч в іншому.

Кидок – Іщенко забирає, дає у відрив – Юрій Кидяєв закидає. Наступна атака – Бірталан потрапляє до блоку. Ще відрив, тікає Володимир Кравцов — знову гол.

Так з самого початку повели в 5-6 м’ячів, і румунам не допомогло вже нічого, навіть кидок з пенальті, що обріс легендами, в обличчя нашому воротареві. Михайло незворушно потряс головою і залишився на посту. Всі відіграли дивовижний матч, який зробив команду олімпійськими чемпіонами.

Повернення і нагороди

Тренер збірної армійський функціонер Юрій Предеха агітував запорожців переходити до ЦСКА. Обіцяв лейтенантські звання та квартири. Але Юрій Лагутін та Михайло Іщенко одразу після повернення з Ігор написали заяви про перехід у київський СКА. Резанов з Сергієм Кушнірюком бажанням їхати до Москви теж не горіли.

У Монреалі гравці отримали по 400 з 5000 американських доларів. А в Москві 4600 радянських рублів — валюту «обміняли» за тодішнім державним курсом. Монреальські преміальні були витрачені по місцю всі до цента. Адже до відльоту було аж два дні, щоб пройтися магазинами.

«Волга» коштувала тоді 9200 рублів. Додав до «канадських» бонусів необхідну суму та став власником найкращого радянського автомобіля тих часів. Точніше, Резанову дозволили його купити. На все Запоріжжя були три машини — Олександру та ще якимось партійним чинам. Взяв собі білу.

Кушнірюку та Полонському дісталися «Жигулі». Іщенко у Києві теж зміг купити «Волгу». А міська влада виділила в Запоріжжі трикімнатну квартиру — в ній він живе і досі.

Тренерська діяльність

На початку 1980-х довелось закінчувати з великим спортом в якості гравця. Давався взнаки і вік, і автомобільна аварія в Криму, в яку Резанов втрапив у 1980 році, в рік Олімпіади в Москві. Тому прийшов час перейти до роботи тренером.

Працював із другою командою ЗІІ. Потім гостренер Олександр Кожухов запропонував поїхати до Молдови, там команда ніяк не могла потрапити до класу «А». Завдання вирішили, Резанов збирався вже переїжджати до Кишинева на постійне проживання та навіть вирішив питання з обміном квартири.

Але покликали повернутися до Запоріжжя — із ЗІІ якраз пішов Полонський. Пропрацював там недовго. Незабаром отримав цікаву пропозицію з Туреччини. Прийняв його і не пошкодував — у цій країні провів вісім найпродуктивніших тренерських років.

Перші п’ять років працював із чоловічою та жіночою збірними, а також з обома «молодіжками». На Чорноморських іграх — для турків це дуже престижний турнір — стали третіми та двічі здобули срібло студентських чемпіонатів світу. До речі, майже всі гравці команди стали тренерами.

Потім на тлі деяких політичних змін здобула думку, що головним тренером збірної має бути турок. Резанов перейшов до «Бешикташа» — і клуб три роки поспіль брав срібло національних чемпіонатів.

1998-го Резанов повернувся до Запоріжжя. Тренував ЗТР. З 2009 по 2011 рік — збірну України. Був другим тренером збірної і на чемпіонаті світу 2001 року, коли команда посіла найкраще в історії місце на топ-турнірі – сьоме. В подальшому Резанов ще декілька разів приходив до руля ZTR, приводивши команду і до золотих медалей чемпіонату. Таким чином, можна сказати, що кар’єра як гравця, так і тренера йому цілком вдалася.