Зараз дуже часто кажуть про права жінок, намагаються вирівняти їх з чоловіками. Важко не погодитись, що до ідеалу в цьому питанні нам ще йти доволі довго. Але пройдено вже чималий шлях. Для прикладу розкажемо, як колись було на гордості міста — заводі «Запоріжсталь».
Важливим для розуміння відносин між чоловіками та жінками на виробництві в досліджуваний період було те, що ще в 1917–1918 рр. в радянській державі була проголошена рівність жінок в правах з чоловіками. У Конституції СРСР 1936 р., яка діяла в цей період, стаття 122 проголошувала, що жінкам надаються рівні з чоловіками права в господарській, державній, культурній сферах та в суспільно-політичному житті.
На вищому рівні влади існувало негласне, але показове, гендерне квотування. Наприклад, 30% депутатів Верховної Ради УРСР 3-го скликання, яка діяла протягом 1951-1955 років, становили жінки. Але на інших щаблях державної та партійної влади зберігався значний гендерний дисбаланс на користь чоловіків, які займали панівне становище в суспільстві: на виробництві, в громадському житті, в родині.
Зважаючи на таке становище з гендерною «рівністю» випадки домагань на виробництві не були дивиною. Низку таких фактів на початку 1950-х років були зафіксовані і на металургійному комбінаті «Запоріжсталь».
10 січня 1952 р. у цеху «А» цього підприємства працювала комісія, створена цеховим комітетом профспілки, яка повинна була розібрати конфлікт між начальником контори цеху та двома працівницями. До складу комісії входили вісім членів, з них четверо мали лише дорадчий голос. Цікавим був і гендерний склад комісії. Очолювала її жінка, а разом з нею вирішальний голос мали три чоловіки. Слід відзначити, що і в четвірці членів з дорадчим голосом жінці надали лише одне місце.
Спочатку начальник почав відверто «чіплятись» до однієї зі співробітниць, що хотіла засвоїти роботу на друкарській машинці з його допомогою. Одного разу, коли в кімнаті нікого не було, він почав хапати її «за такі місця, що соромно й сказати». На протести працівниці він не звертав уваги і лише сторонній, який зайшов до кімнати, припинив сцену. Жінка висловила хтивому начальнику своє обурення, після чого він почав їй шкодити, як тільки міг. Сім місяців він блокував отримання нею спецодягу. Погрожував «вигнати з контори», змушував приносити йому обід з їдальні в обідню перерву. В кінці-кінців підвів під звільнення, змусивши завчасно «відкрити» табельну дошку, хоча це й не входило до її службових обов’язків.
Втім, жінка не здалася і подала на негідника скаргу. Водночас виявилось, що він примушував до статевих стосунків ще одну молоду робітницю-слюсарку, яку постійно обіймав, хапав за груди і всіляко підштовхував до «нестатутних» відносин.
Зрештою, комісія стала на бік жінок. Але це сталось лише тому, що начальник контори прогнівав більш високе керівництво, і його амурні походеньки послужили лише приводом для покарання. Як доказ цього можна врахувати те, що заяви працівниць не розглядались майже рік.
Інший випадок домагання на «Запоріжсталі» також стався в 1952 році. У гарасменті та домаганні були звинувачені два швейцари (назвемо їх Ж. і М.) заводоуправління. Працівниця заводської їдальні подала заяву начальнику адміністративно-господарчого відділу, в якій повідомила, що за запис на прийом до директора заводу Боборикіна А.Л. з особистих питань заплатила швейцару Ж. 10 карбованців, але на прийом не потрапила, оскільки не була внесена до списку відвідувачів. Під час другої спроби записатись на прийом Ж. завів її в якийсь кабінет та почав примушувати до статевих стосунків, страхаючи, що без його допомоги вона не зможе добитися виділення їй житла. Жінка обурилась, обсварила чоловіка та написала заяву.
При перевірці заяви виявилось, що подібна історія була і з іншим швейцаром М. Він теж брав гроші за запис до директора заводу. Підтвердились і факти сексуальних домагань. Зрештою, було вирішено обох чоловіків звільнити. Але що цікаво, звільнили їх за статтею 47 пункт «В» КЗпП УСРР від 1922 р., який тоді діяв, у зв’язку з виявленою неспроможністю виконувати роботу. Оскільки цей же Трудовий кодекс був дуже лояльним до найманих працівників, тому швейцари чи відпрацювали два тижні до звільнення, чи то їм виплатили відповідну компенсацію.
Ці два приклади добре характеризують тодішню ситуацію. Попри всі декларування партійним і радянським керівництвом рівноправ’я обох статей, закріпленого на законодавчому рівні, реалії повсякденного життя жінки-трудівниці часто не відповідали йому. У сенсі гендерних відносин це виявлялося в тому, що подібно до часів радянської модернізації жінки ставали об’єктом сексуальних домагань з боку чоловіків не лише у приватній, але й суспільній, виробничій сфері свого життя.
Масове залучення жінок на промислові підприємства під час Другої Світової війни та в роки повоєнної відбудови, гендерний перекіс, викликаний масовою загибеллю чоловіків на фронті, все це значною мірою посприяло поширенню проявів гарасменту.
Крім того, на сторожі таких посадовців-ловеласів стояла ще й сталінська репресивна система. Як ми бачимо, ображені жінки, яких у першому випадку начальник тероризував роками, боялись дати насильнику ляпас, побоюючись отримати звинувачення в терорі та нападі на керівника. Крім того, громадська думка, коли такий скандал ставав відомим, зазвичай звинувачувала жінку.
Той факт, що обидві вищеприведені випадки закінчилися позитивно для жінок, які їх ініціювали, слід вважати свідченням поступової емансипації робітниць, переспрямуванням дій заводського начальства, у сфері «соцкультпобуту», що її традиційно курирували профспілкові комітети, на рейки не формального, а реального захисту робітниць.
Комментирование закрыто.