Сьогодні, якщо ви з якихось причин зайдете на бульвар Гвардійський, то можете побачити там руїни старої військової частини. З напівзатертої емблеми на воротах ви можете дізнатись, що це колись була українська військова частина, але більше про неї ви навряд чи дізнаєтесь. А дізнатись насправді є про що.
Військова частина протиповітряної оборони у місті Запоріжжі почала формуватися – на підставі наказу наркома оборони СРСР, у червні 1932 року у складі двох дивізіонів, прожекторної та кулеметної рот. Основою для формування стали зенітники з Коростеня Житомирської області (рядовий та молодший начальницький склад) та з київського 50-го полку ППО (середній командний склад). До 7 листопада 1932 року формування було завершено, частина стала іменуватися 16-м полком протиповітряної оборони.
У травні 1941 року полк увійшов до складу Запорізького бригадного району ППО; до його завдання входила оборона залізничних мостів міста, Дніпрогесу та заводів, включаючи «Запоріжсталь» та «Коксохім». У боях із німцями полк – з 18 серпня 1941 року.
При цьому зенітники вели вогонь як літаком, так і танками противника, а коли на їх позиції проривалася піхота, справа доходила до рукопашної. Загалом за час оборони Запоріжжя у серпні-вересні 1941 року зенітники 16-го полку відбили 600 нальотів ворожої авіації на місто. В місті і досі стоїть пам’ятник зенітникам.
Наприкінці війни з німцями полк опиняється у Словаччині, а 12 грудня 1945 року передислокується до Дніпропетровська. З 12 червня 1947 року він знову у Запоріжжі. У 1960 році полк перейменований на 16-й зенітний ракетний полк ППО, а наприкінці липня 1962 року його особовий склад убуває у відрядження на Кубу – звичайно ж, з дружнім візитом.
На Кубі полку доводилось виконувати бойові задачі, однак без стрільби по американських літаках. Повернувшись додому по ротації, багато хто був звільнений, а дехто трохи влився у новостворену частину — 100 Червонопрапорну зенітну ракетну бригаду ППО.
Зенітно-ракетні війська мали завдання забезпечення відображення повітряного нападу. Основними штатними одиницями цих військ були окремі дивізіони, що мали свою нумерацію, які зводилися до полків та бригад. Причому бригади почали створюватися в першій половині 1960-х років, до складу яких включали як дивізіони, озброєні комплексами великої дальності (С-75, потім С-200), так і дивізіони маловисотних комплексів (С-125).
Наприклад, бригада в Кишиневі мала 46 зенітних комплексів — 12 С-200, 16 С-125 і 18 С-75. А раніше основними з’єднаннями військ ППО були зенітно-артилерійські дивізії, що залишилися з часів війни, до складу яких входило по 3-4 полки. Наприклад, до початку 1961 р. у складі Військ ППО країни знаходилося 154 зенітно-ракетних полки (комплекси С-75), 22 зенітно-ракетні бригади С-75, 6 зенітно-ракетних полків С-125 та 12 зенітно-ракетних (С-75 та С-125).
З метою підвищення ефективності зенітних ракетних військ у першій половині 70-х років у зенітно-ракетних військах було розпочато формування змішаних зенітних ракетних бригад, до яких входили комплекси великої дальності С-200, здатні вражати цілі на великих висотах та маловисотні С-125. Саме такою і була запорізька бригада.
В її склад входили 6 кадрованих дивізіонів С-200, С-75 (три дивізіони) та С-125 (шість дивізіонів). Досить потужна сила, як на той час. Та і сьогодні ці комплекси доволі дієві, адже навіть офіційно визнано застосування нашими військовими комплексів С-125.
Взагалі, все було дуже по-різному. Хтось служив в самому місті, наприклад, на радіорелейній станції. Там служити було відносно легко і не важко, бо обов’язком цих солдат було забезпечення зв’язку за допомогою антен, у разі виходу з ладу стаціонарного зв’язку, по прокладеним в землі кабелям. В мирний час треба було лише раз на кілька годин вийти в ефір, та пройти своєрідну перекличку.
А от на стартових позиціях ракет, що знаходились в різних точках області та навколо Запоріжжя все було зовсім по-іншому. Цим хлопцям не пощастило, їх ганяли у хвіст та гриву. Кожен розрахунок мав зарядити величезну ракету, яку привезе ТЗМ (транспортна машина, що заряджає) за лічені секунди. Кожен номер мав свій обов’язок, як у команді Формули-1 на пітстопі. Тільки таку здорову бойову ракету розмістити, це вам не 4 колеса поміняти. Скакали солдати, немов акробати у цирку.
А ще до їхнього обов’язку входило обслуговування ракет, у тому числі й прибирання снігу всієї стартової позиції. Снігу в ті часи бувало набагато більше, ніж зараз, тому і роботи для рук та ніг вистачало. З цієї причини служити на стартових позиціях вважалось набагато гіршим, ніж в «кабіні», тобто в управлінні чи забезпеченні.
Звісно, всю основну роботу виконували офіцери. Деякі радарні станції не відрізнялись надійністю, автоматика була тоді не та що зараз, і тому доводилось супроводжувати ціль вручну. Це було дуже важко, і потребувало відповідної практики і майстерності. Періодично бригада виїжджала на полігон задля проведення бойових стрільб ракетами по учбових цілях.
Одразу після проголошення незалежності розпочався процес скорочення війська, часом — доволі бездумний. І якщо ще в 1990 році було скорочено 2 дивізіони С-125 та 1 — на С-75, то далі все покотилось сніжним комом.
Доволі потужні комплекси С-200, які і зараз по дальності ураження є серйозною загрозою для літаків, були теж зняті з озброєння, від них залишились лише порожні бункери поблизу сел та містечок області. Так, комплекс С-200 по дальності має радіус ураження у 250 кілометрів!
ППО як система оборони, як окремий рід військ банально знищувалася. Розформовували тоді не тільки зенітно-ракетні бригади, а і авіаційні полки ППО. Лихі 1990-і роки мало хто «пережив», наприклад було повністю розформовано полки ППО в Запоріжжі та сусідньому Дніпрі.
Сказати, що внаслідок цього система оборони Запоріжжя з повітря «просіла», це не сказати нічого. Однак тоді мало хто вважав в цьому якусь загрозу, адже про яку війну можна було казати в ті часи. Зате зараз стало зрозуміло, що прикривати Запоріжжя, а зокрема — греблю та проммайданчик все-ж таки треба. Однак, це вже, нажаль, робити нікому.
Фактично зараз система оборони міста створюється наново, з того, що змогли відновити по складам, а також з поставок іноземних партнерів. Звісно, ті старі системи, можливо, і не були б ефективні в сучасній війні, а можливо — і були б знищені ракетним ударом, як командний центр ППО під Харковом у першу добув повномасштабного вторгнення. Однак, знаючи, яка сила колись була в наших руках, все ж жалієш, що всього цього зараз немає. А на місці колишнього штабу бригади тепер — просто руїни, порослий травою плац та помешкання бомжів.
Комментирование закрыто.