Георгій Густавович Вегман – відомий радянський архітектор, творчий шлях якого був дуже тісно пов’язаний із усіма основними етапами розвитку радянської архітектури. Сталося так, що найактивніший період його творчої біографії співпав із повоєнною реконструкцією та подальшою забудовою міст України, в основному – Харкова та Запоріжжя.
Він народився 1899 р. у Москві. Його батько Густав-Артур Вегман, син німецького емігранта, викладача Дерптського університету, все життя прожив у Москві, працював у банку «Дім Юнкер» на Кузнецькому мосту. Мати — Ядвіга Міхаеліна Умецька, за походженням полька, була дочкою губернського секретаря м. Волховицька. У сім’ї було п’ятеро дітей.
Старший брат Сашко навчався у ДВХМ (Державних вільних художніх майстернях, створених на базі колишнього Московського Училища живопису, скульптури та архітектури). У 1924 році він закінчив МВТУ за спеціальністю «інженер-архітектор». Георгій наслідував приклад брата та теж поступив у ДВХМ.
Згодом він буде вчитись ще у декількох московських вишах, зокрема у МІЦІ (Московский інститут цивільних інженерів). Саме там, у майстерні М. Марковникова він створював навчальні об’єкти в дусі популярного на початку XX століття в Європі «символічного романтизму», займаючись винаходом «позачасних» виразних архітектурних форм. Цей напрямок був дуже близьким до західноєвропейського експресіонізму 1920-х років.
Лідер та перший теоретик архітектури конструктивізму М. Я. Гінзбург закликав випускників ВНЗ активно зайнятися пошуками нової естетики, «підпорядкувати своє вміння законам логіки та доцільності», «шукати джерело натхнення в кращі досягнення інженерної та промислової архітектури». Він вважав, що формоутворення має прямо залежати від соціальної та технічної функцій архітектури.
Ця думка Гінзбурга, який здобув освіту за кордоном, була співзвучне творчому кредо піонера американського функціоналізму Л. Саллівена: «Форма визначається функцією». Прислухаючись до цих закликів, випускники МІЦІ 1924 року розпочали пошуки нового стилю. Дипломний проект Георгія Вегмана «Музей Червоної Москви» було зроблено на кшталт «промархітектури» із застосуванням різномаштабних геометрично точних обсягів. Домінантою асиметричної композиції служила висока оглядова вежа над головним входом.
В подальшому він деякий час працює в стилі конструктивізму, але скоро час цього напряму в радянській архітектурі закінчується. У 1933 – 1944 pp. творчість Г. Г. Вегмана проходила вже у рамках сталінського стилю. Необхідно було засобами мистецтва створити величний образ «першої у світі країни соціалізму». Імперські форми архітектури Стародавнього Риму опинилися тут дуже доречні. Також були високо оцінені форми італійського Ренесансу, Давньогрецької Класики, мотиви архітектури Стародавнього Єгипту та Вавилону. Усі найкращі творчі сили були кинуті на створення Палаців культури, стадіонів, санаторіїв, піонерських таборів, упорядкованого житла.
В грудні 1944 Вегмана фактично «ссилають» на роботу в Харків. Але це фактично пішло йому на користь в творчому плані. Тут він зміг проявити свою самостійність як архітектор та проектувальник, адже такого контролю як в Москві в Харкові не було.
У 1945 – 1964 рр., працюючи керівником архітектурної майстерні у харківському Міськбудпроекті, він пройшов через чергові трансформації стилю, який змінювався суворо відповідно до зміни влади або політики партії. У повоєнний період головною для архітектури стало завдання відновлення та реконструкції зруйнованих міст. Роботи майстерні Г. Г. Вегмана стосувалися,
здебільшого реконструкції Керчі, Жданова, Дніпропетровська. Найзначнішою роботою у 1945 – 1952 pp. стала реконструкція та нова забудова м. Запоріжжя. Там було реконструйовано «Соцмісто» (селище № 6), яке було побудоване в стилі конструктивізм в 1929 — 1932 р.р. за єдиним планом.
За проектами майстерні Г. Г. Вегмана у 1946 – 1964 роки Запоріжжі було здійснено реконструкцію кварталу № 1 (Соцміста), забудова Центрального району та проспекту Леніна (рис. 9, 10), житлових кварталів № 72, 75, 77, 79, 81, 83, 84, в 1953 році збудовано кіноконцертну залу ім. М. І. Глінки.
У 1961 р. було зроблено проект забудови кварталів № 100 – 104 (вже хрущовськими типовими п’ятиповерхівками). Внаслідок створення комплексу «Нове Запоріжжя» та реконструкції Соцміста ці райони були об’єднані та «нанизані» на вісь проспекту Леніна завдовжки 12 км, що веде до греблі ДніпроГЕС. Завдяки реалізації цього великого містобудівного проекту архітектурний вигляд Запоріжжя суттєво змінився. Тепер цей район вважається своєрідним «музеєм-заповідником» сталінського стилю 1950-х рр.
У цей же період проводилася реконструкція повоєнного Харкова. У 1951 – 1952 pp. тут було здійснено повторне застосування проекту одного із житлових будинків Запоріжжя (вул. Університетська, № 9). Він в ансамблі великим каскадним сквером був побудований на місці зруйнованих під час війни дрібних торгових будівель та пасажу купця Пащенка-Тряпкіна на колишньому Купецькому узвозі. Цей ансамбль має важливе містобудівне значення,
створює великий містобудівний масштаб та єдиний ансамбль із дзвіницею Успенського собору.
У 1953 р. спільно з архітекторами Е. Н. Бельман та Д. А. Морозовим був створено проект Будинку Проектних та будівельних організацій на пл. Дзержинського, 1958 р. – проект будівлі для інституту Гіпросталь на проспекті Леніна, де ще були частково збережені спрощені елементи сталінського Ар-деко.
Саме в цей період, починаючи з 1955 р., відбулася чергова зміна стилю. Після смерті Сталіна 1953 р. деякі архітектори почали писати листи новому главі радянської держави Н. С. Хрущову про необхідність реформ у будівництві, про доцільність його переведення на індустріальний шлях розвитку.
З 1955 р. після відомої ухвали ЦК КПРС почалася «боротьба з архітектурними надмірностями»: часто вже готових проектів забиралися ордерні деталі та декоративні елементи. Така доля спіткала будинок, що будувався в 1959 р. за проектом Г. Г. Вегмана в районі Велозаводу («Семіповерхівка»): з його фасаду прибрали рельєфну лиштву, покликану укрупнювати масштаб цієї будівлі.
Протягом кількох наступних років у майстерні Г. Г. Вегмана архітектори займалися проектуванням нових житлових масивів та мікрорайонів з типовою забудовою, здійснювали спроби створення індивідуальних проектів у нових умовах (наприклад, було виконано конкурсні проекти павільйону будівельної виставки в Москві та Дарницького житлового масиву в Києві, проекти нової забудови Запоріжжя, житлового кварталу по проспекту Гагаріна на 22 000 жителів у м. Харкові, проект забудови Південно-Західного району Москви).
Пригнічений подібною нетворчою роботою, Г. Г. Вегман у 1963 р. перейшов на посаду доцента у ХІІКС, а 1970 р. повернувся до свого рідного міста – Москви, де продовжив викладати в МАРХІ. Останньою його роботою став у 1972 р. конкурсний проект Пам’ятника-музею В. І. Леніна на Волхонці, в тому самому місці, де він розміщував свій дипломний проект у 1924 році. Почавши працювати в модерністському напрямі, у ньому ж він і закінчив свій творчий та життєвий шлях.
Комментирование закрыто.