Хоча в Україні вже більш ніж півтора роки триває повномасштабна війна, певно, ви ще не забули – що для нашої країни значать вибори. Кожен раз із ними пов’язують якісь позитивні зміни, які неодмінно повинні статись у майбутньому. Так було і під час виборів 1990 року до Верховної ради УРСР, яка згодом стала Верховною Радою України.
Політична ситуація у Запоріжжі, як і в Україні, суттєво змінилась наприкінці 1980-х років. Колишня гегемонія комуністичної партії поступово спадала, з’являлось все більше громадських ініціатив та об’єднань, що стояли на демократичних засадах.
Це призводило до того, що комуністи вже не мали такої беззаперечної підтримки, як колись. Під час виборів до Верховної ради СРСР це вже було помітно. Не зважаючи на активну партійну пропаганду, перемогу отримав журналіст Володимир Чєлишев, а не його партійний візаві. Це стало достатньо гучним ляпасом запорізьким комуністам. До майбутніх виборів у Верховну раду УРСР вони підготувались ще краще.
Майже у кожному виборчому окрузі було представлено когось, хто б був членом місцевих партійних організацій. Водночас йшла активна пропаганда проти будь-яких опозиційних кандидатів. Їх звинувачували у будь-чому, навіть у роботі на іноземні спецслужби. Місце в пресі на агітацію за себе тоді здобути теж було доволі важко. Але серед переможців виборів, як ви згодом побачите, відвертих представників КПРС так і не знайшлося (хоча більшість, звісно, були до влади лояльними).
До парламенту обрали одразу двох представників цієї професії. Новими депутатами стали Анатолій Дубовський та Євген Короленко.
Вони обидва за народженням не були запоріжцями (хоча Короленко народивсяв наші області), але доволі давно працювали в місті. Дубовський на момент обрання очолював міську лікарню №5. Тоді, доречі, цей поважний заклад носив назву «міської клінічної лікарні №5 швидкої медичної допомоги імені XXIV з’їзду КПРС».
Короленко ж очолював обласну клінічну лікарню. Втім, дуже скоро, вже будучи депутатом, він стане міністром охорони здоров’я автономної республіки Крим (у 1991 році), а в 1995 році обійме посаду міністра охорони здоров’я України.
Обидва кандидати висувалися «трудовими колективами» лікарень, і звісно що без адмінресурсу тут не обійшлося. Але і відвертими затятими прибічниками КПРС ні Дубовський, ні Короленко теж не були. Після завершення каденції до депутатства вони вже не поверталися.
Верховну раду тоді від Запоріжжя поїхали поповняти і двоє силовиків.
Першим був Віктор Слєсаренко. Він теж народився в нашій області, але не був корінним запоріжцем. Отримавши вищу юридичну освіту у Харкові, він повернувся до Запоріжжя працювати слідчим у Орджонікідзевському РВВС. Згодом він очолив слідче управління управління внутрішніх справ області. Власне, на вибори він і йшов як кандидат, висунутий своїми колегами по УВС. Міліціонери виявились доволі переконливими агітаторами, оскільки їх колега таки отримав перемогу.
Іншим кандидатом,що прийшов до успіху, став військовий, Валерій Ізмалков.
Але Ізмалков був якраз типовим представником комуністичної партії, хоча для стороннього спостерігача він і міг показатись кандидатом «з народу». Справа в тому, що Ізмалков був політпрацівником, що закінчив Новосибірське військово-політичне училище. Саме як політофіцер він і зробив армійську кар’єру, зокрема провівши певний час в Афганістані, проходячи службу на посаді заступника командира батальйону по політичній частині. На час виборів Ізмалков був заступником командира полку, а також начальником політвідділу бригади. Під час роботи в українському парламенті займав такі посади, як голова підкомісії з питань соціального захисту військовослужбовців, входив до комісії ВР України з питань оборони та державної безпеки. На наступних виборах теж балотувався, але зайняв друге місце.
Було серед переможців і два представника запорізької індустрії – Олексій Порада та Віталій Сацький.
Олексій Порада народився у Кривому Розі, освіту інженера-металурга отримав у Дніпрі. Але майже уся його трудова діяльність була пов’язана із Запоріжжям. Аж з 1964 року він очолив завод абразивних матеріалів, і був на цій посаді до 1998 року. Нагороджений двома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю «Серп і молот». Присвоєно почесне звання Герой Соціалістичної Праці. Тому зрозуміло, що на успіх у своєму окрузі Порада був майже «приречений», що зрештою і сталося. Іншим керівником великого промилового підприємства, що отримав депутатський мандат, став Віталій Сацький.
Цю людину свого часу знала більшість запоріжців. Вихідець з Запорізької області,він теж закінчив профільний ВНЗ у Дніпрі. Але спочатку довго працював на «Криворіжсталі«, дійшовши там до посади головного інженера. І лише з 1986 року очолив «Запоріжсталь». Вплив цього підприємства на життя міста важко переоцінити навіть зараз,а що вже казати про 1990 рік. Директор цього заводу на виборах мав беззаперечну підтримку своїх виборців, багато з яких були працівниками «Запоріжсталі». Що цікаво, у подальшому Сацький депутатством не займався.
Справжньою «темною конячкою» виявився Володимир Романчук.
Він мав типову робітничу кар’єру – спочатку працював на Коксохімі, потім служив в армії, а далі перейшов на «Запоріжтрансформатор», де і працював багато років бригадиром. Саме з посади бригадира він і пішов на вибори, де ортимав перемогу. Щоправда, секрет перемоги крився у тому, що його офіційно підтримував завод. Коли Романчук спробує знов стати депутатом у наступному скликанні, його чекатиме фіаско – він займе лише 22 місце з 28 кандидатів.
А от справжньою Сенсацією стали вибори у Хортицькому окрузі. Там головним претендентом вважали Петра Ваната. Той пройшов шлях від підручного зварювальника до секретаря комітету комсомолу металургійного комбінату «Запоріжсталь». На сходах партійної кар’єри обіймав посади першого секретаря Заводського РК КПУ Запоріжжя, а згодом і Запорізького міськкому КПУ. Піднімаючись кар’єрними сходами, закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ.
Але вибори виграв молодий 28-річний викладач педучилища Сергій Соболєв.
Його невеличка команда змогла переконати людей підтримати саме кандидатуру опозиціонера, а не партійного функціонера. Після перемоги у якості винагороди команда Соболєва отримала… ящик пива. Більше грошей витратити новообраний нардеп витратити не міг. З точки зору сьогоднішнього днявсе це виглядає, звісно, по-дитячому. Соболєв виявився депутатом «зі стажем», неодноразово обирався до парламентів наступних скликань. Що цікаво, Петро Ванат теж став депутатом, але аж 2014 року – і був ним до 2017 року, тобто до смерті.
