Хто відновлював Запоріжсталь: зеки, мобілізовані та колгоспники

Після зайняття Запоріжжя Червоною армією в жовтні 1943 р. постало завдання відновлення заводів промислового вузла, які ле-жали в руїнах після подвійного знищення, якому їх піддали. В 1941 р. їх похапцем руйнували перед відступом з міста радянських військ, а в 1943 р. гітлерівці знищували вже все, що тільки було можна.

Ситуація по відновленню

Хоча в країні і бракувало будівельних матеріалів, але влада для відновлення промисловості їх знаходила. Проте їхній дефіцит не міг не відбиватись і на відновлюваних роботах викликаючи простої. Накладаючись на невисоку кваліфікацію радянських управлінських кадрів в промисловості, які були неспроможні організувати ритмічні відновлювані роботи, це породжувало численні простої та штурмівщину. Найбільш же гостро відчувалась нестача робітників, оскільки людські ресурси в першу чергу спрямовувались на фронт де і нищились в боях.

Використання техніки, механізація відновлюваних робіт застосовувались лише в незначних масштабах. Натомість, особливо на першому етапі відновлення заводів, передбачалось використання в значних обсягах малокваліфікованої ручної праці. Малооплачуваної навіть по радянським міркам праці, яка потребувала значних фізичних зусиль. В зв’язку з чим залучення достатньої кількості працівників було тоді запорукою відновлення промислових підприємств. Крім того, завдяки широкому використанню малооплачуваної праці радянська держава суттєво зменшувала видатки на відновлення промислових підприємств.

Частина робітників наймалася самостійно, бо час був дуже голодний, і багато людей з села подались до міста. Саме тут вони намагались знайти роботу, а, відповідно, і пропитання. Втім, добровольців не вистачало.

Різноманітні працівники

Також на заводі намагались сховатись особи, які переховувались від влади. Нестача кадрів була така гостра, що на завод брали кримінальних злочинців, які відбули покарання. Свідченням цього були довідки про звільнення злодіїв, які відбули покарання, які зберігались в архіві заводу. Зокрема довідки засуджених за крадіжки 15-річного Соляного Віктора Денисовича та двадцятирічного Большухіна Миколи Григоровича.

Проте і примусова праця в кінці 40-х та на початку 50-х років займала важливе місце в залученні кадрів на «Запоріжсталь». Слід зазначити, що багато в чому саме особливості радянської економіки визначали головні тенденції у залученні робочої сили і на цей завод, і на інші промислові підприємства. Після завершення колективізації та індустріалізації в її основних масштабах, сформована комуністична модель економіки виявилась неспроможною функціонувати без використання примусу. Ще в мирному 1940 році Президія Верховної Ради СРСР прийняла ряд указів, які суттєво обмежили права промислових робітників.

Обмеження для робітників

Неповнолітні, які досягли 16 років, та всі службовці стали працювати на 2 години більше – по вісім годин. Був встановлений один вихідний – неділя. Звільнятись було заборонено. Лише керівник підприємства міг звільнити з роботи тих, хто йшов на пенсію, хто по хворобі чи по інвалідності не міг працювати. Ще можна було звільняти тих, хто поступив вчитися у вищі та середні спеціалізовані навчальні заклади. Тих, хто самовільно кидав роботу судили і карали тюремним ув’язненням від двох до чотирьох місяців.

За прогул суди карали шестимісячними виправними роботами з вираховуванням 25% заробітку. Керівників, які не притягували до відповідальності прогульників та тих, хто кинув роботу, теж мали судити.

Вже під час війни антиробітниче законодавство СРСР ще посилилось. 26 червня 1941 р. Указ Президії Верховної Ради СРСР дозволив керівникам підприємств щоденно залучати працівників до позаурочних робіт тривалістю до трьох годин. Також скасовувались чергові та додаткові відпустки. Виплата ж грошової компенсації за них відтерміновувалась до закінчення війни. Фактично цим указом в СРСР був офіційно запроваджений 11-годинний робочий день.

Якщо ж врахувати не оплачуваний час, потрібний на перезміни, прибирання робочого місця після роботи тощо, то фактично робітники тоді працювали фактично по 12 годин. Більше того, при потребі заводська адміністрація могла змусити робітників виконувати роботу ледь не цілодобово.

6 грудня 1941 р. Указ «Про відповідальність робітників і службовців підприємств військової промисловості за самовільне покидання підприємств» ще більше посилив відповідальність за самовільне звільнення з роботи. Ним заборонялось працівникам оборонних заводів та інших підприємств, які постачали їм комплектуючі, звільнятись з роботи. Порушників Указу, як дезертирів, судили військові трибунали, які призначали за цей «злочин» від 5 до 8 років позбавлення волі! Пізніше, у 1942 р., Указом від 29 вересня, мобілізованими вважались всі робітники та службовці на підприємствах наближених до фронту. Більшість цих Указів діяла в подальшому аж до 1956 року.

Примусове утримання робітників

Вірогідно, що під час війни одною з найлегших форм примусового залучення працівників до роботи на заводі було відкликання кваліфікованих робітників, котрі були мобілізовані в Червону Армію, оскільки це рятувало їх від перспективи загинути в боях.

Частину працівників примусово набирали з поруйнованих повоєнних колгоспів, які задихались від браку робочих рук. Заводська адміністрація на-стільки звикла до підневільної праці робітників, що навіть в середині 50-х рр. ХХ століття ще чинила перепони їхньому звільненню. Підневільні ж робітники намагались використати будь-який шанс, щоб вирватись з заводу. Кампанія освоєння цілинних земель, котра супроводжувалась пропагандистським галасом, стала одною з таких можливостей.

21 грудня 1954 р., запоріжсталівець Лукоянов С.І.,. вже перебуваючи на цілині, напи-сав до М.С. Хрущова, який вже був секретарем ЦК КПРС, що заводська адміністрація не видає його документи. В 1955 р. колишній дітдомівець Македонський Г.А., якого попри його волю прикріпили до Запоріжсталі, теж звернувся до М.С. Хрущова, що його не відпускають «на цілину».

Слід зазначити, що дехто з підлітків, ризикуючи отримати тюремний строк, кидав роботу та втікав з заводу. Не маючи кваліфікації, призначені виконувати важку та малооплачувану роботу, відірвані від родин, не маючи змоги організувати свій побут вони голодували.

Якогось іншого шансу хоч трохи змінити свою долю у них не було. І попри ризик нелюдськи суворого покарання за намагання поліпшити своє життя діти втікали з заводу. Це траплялось настільки часто, що адміністрація «Запоріжсталі» навіть замовила спеціальні друковані бланки, щоб повідомляти родичів втікачів про зникнення підлітків з заводу.

Використовували на заводі і традиційну практику тимчасового залучення школярів, студентів та мешканців Запоріжжя до безкоштовного виконання якихось малокваліфікованих робіт на підприємстві. Працівників «Запоріжсталі» добровільно-примусово змусили безкоштовно відпрацювати по тридцять годин в їхній неробочий час на відбудові заводу. Потім цю практику поширили і на мешканців і міста, і прилеглих сільських районів, які теж у свій вільний час працювали на заводській будові.