Місто Запоріжжя є великим індустріальним та обласним центром, у місті працює декілька вишів. Тому те, що маємо декількох відомих політиків різних поколінь, що народились в Запоріжжі — аж ніяк не дивно. Давайте прослідкуємо за їх життєвим шляхом.
Ігор Артюшенко народився у сім’ї інженерів у Запоріжжі. У 1999 році він закінчив 9 класів середньої школи в освітньому комплексі «Контакт» у Запоріжжі та вступив до музичного училища імені Платона Майбороди, закінчивши його у 2003 році за класом фортепіано та отримавши кваліфікацію молодшого спеціаліста, викладача фортепіано.
З 2003 року по 2009 рік Ігор Артюшенко навчався у Запорізькому державному медичному університеті та закінчив його у 2009 році здобувши спеціальність лікаря. Одночасно з навчанням у 2006—2009 роках Артюшенко працював медбратом у міській лікарні № 5 у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії, у відділенні політравми. У 2006 році він став заступником голови студради медичного університету та залишався на цій посаді до закінчення навчання в університеті.
У 2010 році Артюшенко перейшов на роботу до комерційних структур, пов’язаних з охороною здоров’я: з 2010 по 2012 рік працював спеціалістом фірми «Мікролайф-Сервіс», а з 2012 до лютого 2014 року — національним менеджером у компанії «Долфі-Україна». З «Долфі-Україна» він змушений був звільнитися через арешт у зв’язку з подіями Євромайдану.
2011 року Ігор Артюшенко вступив до магістратури Запорізького національного університету за спеціальністю «управління фінансово-економічною безпекою», і 2013 року отримав ступінь магістра, захистивши роботу «Проблеми безпеки державного бюджету».
Паралельно з роботою та навчанням Ігор Артюшенко багато займався суспільно-політичною діяльністю, переважно підтримуючи національно-патріотичні течії. У 2006 році він вступив до лав ВО «Свобода» і став заступником голови обласної організації зв’язків із громадськістю. 2009 року Артюшенко вийшов із ВО «Свобода» та очолив запорізьку обласну молодіжну організацію «Небо», пропрацювавши в ній до 2012 року.
У 2011—2014 роках Артюшенко брав участь у діяльності багатьох громадських організацій, у тому числі міжнародної благодійної організації «Центр національного відродження», громадянського руху «Чесно», громадсько-політичної організації «Українська справа», антикорупційному русі «Стоп-відкат», займаючи у всіх них керівні позиції.
Із початком протестного руху Євромайдану наприкінці 2013 року Ігор Артюшенко активно долучився до нього у складі «Української справи», організувавши протестний рух у Запоріжжі. Протягом листопада 2013 — лютого 2014 року затримувався та заарештовувався органами внутрішніх справ, невідомі особи пошкоджували його автомобіль. У лютому 2014 року, після зміни влади у Києві, Артюшенка було звільнено з-під арешту та очолив газету «Українська справа. Запоріжжя».
У 2014 році Ігор Артюшенко взяв участь у виборах до Верховної Ради 8-го скликання щодо мажоритарного округу № 75 від Блоку Петра Порошенка та був обраний депутатом, набравши 29,91 % голосів. У Раді Артюшенко був заступником голови комітету з питань запобігання та протидії корупції. Крім основної фракції (Блоку Петра Порошенка), Артюшенко брав участь у роботі міжфракційних депутатських об’єднань «Запорізька січ» та «Самооборона Майдану». У Верховній Раді Артюшенко займався реформами антикорупційного законодавства, він автор кількох законопроектів у галузі захисту прав споживачів, протидії корупції та ліцензування. Вже у статусі депутата у серпні 2015 року Ігор Артюшенко очолив запорізьку міську організацію Блоку Петра Порошенка, а у липні 2016 очолив обласну організацію партії. Наразі проходить службу у Збройних силах України.
Народився 1939 року в Запоріжжі. У 1962 році закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету, інженер-механік за спеціальністю «Літаючі апарати». У 1962-1977 pp. Володимир Горбулін працював у КБ Південне (Дніпропетровськ), безпосередній учасник розробки стратегічних ракетних систем та космічних апаратів серії «Космос».
У 1977-1990 pp. працював в апараті ЦК Компартії України, з 1980 р. – завідувач сектору ракетно-технічної та авіаційної техніки. Брав участь в організації та координації робіт з усіх програм створення ракетно-космічної та авіаційної техніки в Україні.
З 1990р. – завідувач підвідділу оборонного комплексу, зв’язку та машинобудування Кабінету Міністрів України.
З серпня 1994р. – секретар Ради національної безпеки при президенті України, з жовтня 1994р. – радник президента України з питань національної безпеки, а з серпня 1996р. по листопад 1999р. – секретар Ради національної безпеки та оборони України. Один із авторів Концепції національної безпеки та оборони України, Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил України та інших провідних документів стратегії будівництва та розвитку держави.
До листопада 1999р. Володимир Горбулін очолював Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО, був співголовою Консультаційного комітету за президентів України та Польщі, співголовою секретаріату Комісії Кучма – Гор.
З листопада 2000 року до грудня 2002 року Володимир Горбулін був заступником голови Урядового комітету з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності.
Володимир Горбулін — перший головний редактор науково-практичного журналу «Стратегічна панорама».
З листопада 1999р. – радник президента України. З липня 2000р. по грудень 2002р. – голова Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України. Керівник та учасник розробки Державної програми розвитку озброєння та військової техніки та Концепції структурної перебудови оборонно-промислового комплексу України. З листопада 2000-го – член президії Комітету з Державних премій України з галузі науки та техніки. З грудня 2002р. – помічник президента України з питань національної безпеки.
У січні 2003р. Володимир Горбулін створив відповідно до указу президента Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, роботу якого очолює на громадських засадах.
З березня 2003р. до січня 2005р. — заступник голови Державної комісії з питань реформування та розвитку Збройних сил України, безпосередній учасник розробки Стратегічного оборонного бюлетеня України на період до 2015 р., Військової доктрини України (червень 2004 р.) та Закону «Про основи національної безпеки України» (червень 2003 р. .) Починаючи з грудня 2003 р. – організатор та директор на громадських засадах Інституту проблем національної безпеки та оборони України З 24 травня 2006-го – тимчасово виконуючий обов’язки секретаря Ради національної безпеки та оборони України.
З 19 квітня 2014 р. — Позаштатний радник ст. о. президента України Олександра Турчинова. З 26 червня по серпень 2014 року – радник президента України Петра Порошенка. Потім указом президента призначено директором Національного інституту стратегічних досліджень радником президента України, яким є за сумісництвом.
30 липня 2018 року президент Петро Порошенко звільнив академіка Горбуліна з посади директора Національного інституту стратегічних досліджень «у зв’язку із переходом на роботу до Національної академії наук України». 9 жовтня 2020 року обраний першим віце-президентом НАН України. Володимир Горбулін вважається одним з найкращих аналітиків стратегічного рівня у політичній еліті України.
Народився 5 вересня 1961 року у Запоріжжі. Навчався в одному класі із Сергієм Глазьєвим, але про цього політика з країни-окупанта ми згадувати сьогодні не будемо.
Освіта вища. Закінчивши 1983 року Запорізький державний педагогічний інститут (зараз Запорізький національний університет, спеціальність: «історія»), потім 1996 року здобув другу вищу освіту, закінчивши юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Трудовий шлях Сергій Соболєв розпочав у 1978 році на запорізькому оборонному заводі «Гамма», де протягом року був робітником.
У 1983-1985 роках — служба у Збройних Силах. З 1985 по 1986 рік, після закінчення педінституту та служби в армії, працював на Дніпровському електродному заводі (місто Запоріжжя).
У 1986—1990 роках викладав історію у Запорізькому педагогічному училищі № 1. До липня 1990 року перебував у КПРС. 1990 року балотувався до парламенту за мажоритарним Хортицьким виборчим округом № 184 і вперше отримав мандат депутата Верховної Ради України I (XII) скликання. Був обраний до Народної Ради, входив до складу фракції «Нова Україна», керував депутатською групою «Демократичне відродження України» та був членом однойменної Партії демократичного відродження України, ліквідованої у 1996 році. Соболєв також працював у парламентському Комітеті з питань освіти та науки.
1994-1998 роки — народний депутат України II скликання. Очолював депутатську групу «Реформи». Був членом Комітету з питань правової політики та судово-правової реформи, заступником голови Контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації. На пропозицію С.Соболєва було створено спеціальну парламентську комісію з розслідування діяльності керівництва Чорноморського морського пароплавства (компанії «Бласко»), зупинено дію Указу Президента Леоніда Кравчука «Про державні облігації», яким майно країни закладалося під борги іноземним державам. Брав участь у розробці Конституції України.
У жовтні 1997 року став одним із керівників новоствореної правоцентристської партії «Реформи та порядок» (ПРП, лідером тоді був Віктор Пинзеник). З грудня 1999 року до квітня 2001-го обіймав посаду радника Прем’єр-міністра України Віктора Ющенка.
На парламентські вибори-2002 пішов разом із блоком Віктора Ющенка «Наша Україна» і став народним депутатом України IV скликання (№16 виборчого списку). На момент виборів був керівником групи експертів київського ТОВ «Середньоєвропейська агенція» та членом ПРП. Його обрали головою депутатської групи «Реформи». Входив до складу Комітету з питань правової політики та судово-правової реформи, був членом Рахункової комісії.
З 3 березня 2005 по 22 вересня 2005 року – постійний представник Президента Віктора Ющенка у Верховній Раді України. З вересня того ж року обрано головою парламентської фракції ПРП.
На чергові вибори Верховної Ради 2006 року партія «Реформи та порядок» пішла разом із блоком «ПОРА — ПРП» (С. Соболєв, який у 2006—2007 роках керував групою експертів ТОВ «Середньоєвропейська агенція», був № 7 виборчого списку блоку), але подолати тривідсотковий прохідний бар’єр їм не вдалося. Але вже у вересні 2007-го на дострокових виборах С. Соболєва вчетверте обрали народним депутатом України VI скликання за квотою ПРП, яка брала участь у виборчих перегонах у складі Блоку Юлії Тимошенко. Було обрано головою підкомітету з питань взаємодії з державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями Комітету з питань правосуддя. Також був членом Постійної делегації у Парламентській асамблеї Ради Европы.[2] Перший заступник голови фракції.
Із лютого 2010-го очолив ПРП. До цього часу керував Запорізькою обласною організацією політсили. У квітні 2010 став головою опозиційного Кабінету Міністрів, фактичний керівник якого — лідер БЮТ Юлія Тимошенко. На виборах-2012 йшов за № 8 у списку Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», де вказаний як безпартійний. З 12 грудня 2012 року – народний депутат України VII скликання. Перший заступник голови фракції ВО «Батьківщина». Член Комітету ВР з питань правової політики. Заступник голови постійної делегації у Парламентській асамблеї Ради Європи.
15 червня 2013 року, після об’єднання партій «Реформи та порядок» та Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», було обрано одним із заступників лідера «Батьківщини». У березні-листопаді 2014 року був головою фракції ВО «Батьківщина» у Верховній раді. За результатом парламентських виборів 25 жовтня 2014 року було обрано за партійним списком «Батьківщини».
У січні 2015 року став заступником голови української делегації у Парламентській асамблеї Ради Європи, головою якої було обрано депутата від «Блоку Петра Порошенка» Володимира Ар’єва[7]. У січні 2016 року був обраний віце-президентом групи Європейської народної партії (до якої входить «Батьківщина») у ПАРЄ.
1 листопада 2018 року було запроваджено російські санкції проти 322 громадян України, включаючи Сергія Соболєва. 29 серпня 2019 року Сергія Соболєва обрано народним депутатом фракції «Батьківщина».
Комментирование закрыто.