сторія міста нерозривно пов’язана з різними подіями, в тому числі й трагічними. Однією з таких трагедій, що сталася на залізниці, є аварія агітаційного потяга «Більшовик» імені Сталіна.
Відповідно до історичних джерел, експертних висновків та відкритих даних, аварія сталася в ніч з 23 на 24 грудня 1920 року. Неподалік від міста, яке тоді називалося Олександрівськ, пролунав сильний вибух, що сколихнув не лише мешканців самого міста, але й прилеглих територій. Вранці люди дізналися, що на залізничному мосту через річку Мокра Московка, в районі сучасного селища Чкалове, сталася аварія агітпоїзда «Більшовик» імені Сталіна.
Внаслідок катастрофи загинуло 29 людей. Їхні тіла поховали біля місця трагедії. Однак, лише 6 з них вдалося впізнати. Решта 23 пасажири поїзда загинули в полум’ї, адже їхні вагони практично повністю згоріли. У 1930 році на могилі жертв аварії поїзда «Більшовик» – біля мосту, де й сталася трагедія – було встановлено невеликий обеліск.
Агітпоїзд — поїзд, спеціально обладнаний та пристосований для ведення агітаційно-пропагандистської та культурно-освітньої роботи серед населення та військових частин віддалених районів. Агітпоїзди з’явилися у 1918 році та діяли в період Громадянської війни. В умовах слабкого зв’язку центру з місцями вони, поряд з агітпароходами, були ефективною формою керівництва та зміцнення місцевих партійних органів, сприяли зміцненню радянської влади на місцях, мобілізації людських та матеріальних засобів на допомогу фронту.
Ідея використання агітпоїздів, як і агітпароходів, в організаційній, агітаційній та інформаційній роботі партії та радянської влади належить В. І. Леніну. Агітпоїзди структурно включали політвідділ, бюро скарг, інформаційний відділ, редакцію і друкарню (випускалися газети, листівки, звернення), кіноустановку. Загальне керівництво агітпоїздами здійснював спеціальний відділ при Президії ВЦВК. У складі керівних працівників агітпоїздів перебували представники ЦК РКП(б), ВЦВК та РНК, партійні агітатори та пропагандисти.
Перший агітпоїзд («Військово-рухомий фронтовий літературний потяг ім. Леніна») був обладнаний Військовим відділом видавництва ВЦВК до серпня 1918 і 13 серпня вийшов у Казань, щойно відбиту у чехословаків.
У січні 1919 року Президією ВЦВК було вироблено «положення про літературно-інструкторські поїзди» та про інструкторів Народних Комісаріатів на цих поїздах. У січні ж 1919 року був сконструйований і керівний орган з керівництва роботою літературно-інструкторських поїздів та пароплавів ВЦВК.
Агітпоїзди одночасно виконували функції університету, бібліотеки та кінотеатру на колесах, допомагаючи знайомити населення з революційними витворами мистецтва та просувати ідеали партії. Тому в поїздки країною вирушали не лише агітатори, а й журналісти, лектори, письменники, режисери та оператори. На великих вокзалах створювали агітпункти з бібліотеками, лекційними залами, котрий іноді театрами.
У кожному поїзді був свій інформаційний відділ, який складав програму публічних виступів, «політвідділ», який займався роботою з населенням, а також бюро скарг — його представникам люди розповідали про свої претензії до місцевих організацій, складнощі на виробництві та суспільні проблеми. Крім власної друкарні та проявної поїзд міг бути оснащений радіостанцією та телефонною лінією. У середньому агітбригада могла налічувати до ста людей.
Загалом, точні причини аварії поїзда на мосту залишаються невідомими, і дискусії на цю тему продовжуються й досі. За офіційною версією тогочасних радянських пропагандистів, аварія сталася внаслідок диверсії, яку, на їхню думку, здійснили «махновці» — послідовники Нестора Махно, українського революціонера, що протистояв радянській владі.
Також звинувачення отримав ще один підозрюваний у «терористичній атаці» — «петлюрівський отаман Козлик». Щоправда, якісь інші деталі про цю особу наразі невідомі, окрім того що його загони діяли на Катеринославщині приблизно в ті роки.
Неофіційна, масова версія подій стверджувала, що поїзд перевозив вкрадене у селян золото, і через це став об’єктом нападу. Однак можливо все сталося взагалі через технічні причини, адже рівень технічної грамотності та обслуговування за роки громадянської війни суттєво впав.
Зараз про цю катастрофу вже майже ніхто не пам’ятає. Про неї нагадує лиш покинутий обеліск, встановлений дуже давно, і який вочевидь давно не оновлювали. Однак і зносити його теж поки що не спішать. Вочевидь, при декомуннізації про нього просто забули.
Якихось нових документальних свідоцтв про катастрофу теж знайти поки що не вдалося. Вочевидь, вони якщо і були, то втрачені, або знаходяться десь в маловідомих архівних фондах. Втім, це один з прикладів залізничних катастроф в нашому регіоні, яких було не так вже і багато за більш ніж 150-річну історію залізниці в Запорізькій області.
Комментирование закрыто.