Втрата Україною контролю над Запорізькою АЕС — одна з найбільших і найзначніших втрат нашої держави з самого початку війни. Окупанти вважали що захоплять станцію легко і без бою, але виявилось так що потрапити туди вони змогли лише на початку березня.
На момент початку бойових дій в Енергодарі не було підрозділів Збройних сил України. Гарнізон міста складали нацгвардійці в/ч 3033, а точніше патрульний батальон зі складу цієї частини. Також в/ч 3042, а також спецпідрозділ «Скорпіон» несли охорону атомної станції.
Всі були впевнені, що бойових дій навколо міста ніколи не буде. Воно знаходиться доволі далеко як від Донбасу, так і від потенційно тоді загрозливого Чонгару. Думалося, що ворога у крайньому разі зупинять десь в Херсонській області, у найгіршому випадку – під Мелітополем.
Номінально також існувала територіальна оборона, але зброї у неї не вистачало. Загалом, панувала думка що 30 км навколо атомної станції повинне бути демілітарізованою зоною і тут не може бути жодних бойових дій. Тому ніяких фортифікаційних робіт навколо міста ніхто не проводив. Воно жило мирним життям і до оборони не готувалося.
Російські війська вперше підібрались на підступи до Енергодару приблизно 27 лютого. Містяни встановили блокпост на єдиній дорозі до міста. Енергодарці розповідають, що спочатку там чергувала поліція і Нацгвардія, але через кілька днів їм надійшла команда залишити пост. Тоді активні мешканці озброїлися, хто як міг, і самі вийшли на чергування замість військових.
У тероборони були тільки коктейлі Молотова та мисливська зброя, ні про які міни, гранатомети тощо мова не йшла. 28 лютого представник Міністерства оборони Росії Ігор Конашенков у відеозверненні заявив про захоплення Енергодару, хоча насправді російських військових ще не було у місті. Російська колона попрямувала туди лише 2 березня.
Коли енергодарці помітили техніку, що наближається, мер закликав усіх мешканців зібратися біля блокпоста без зброї і не пускати ворога. Енергодаром керує 36-річний Дмитро Орлов, колишній машиніст атомної станції та екс-глава профспілки АЕС. На його заклик відгукнулися тисячі мешканців міста.
Орлов та декілька його прибічників пішли на перемовини з росіянами. Ті говорили, що їм треба проїхати до станції, зфотографуватись біля стели і вони поїдуть. Звісно, в цю маячню вірити ніхто не став і їм відмовили. Пізніше росіяни ще декілька разів пробували проїхати в місто по дорозі, але це їм так і не вдалося, люди не пускали.
Але третього березня під вечір на блокпості залишилось набагато менше людей. Тоді російські військові і пішли на прорив, водночас відкривши вогонь по мітингуючим. Один з людей, хто сидів в машині, був вбитий на місці. Барикади, які побудували з конфіскованих у мирний час автівок, було швидко зруйновано. Нечисленні захисники кинули коктейлі з палаючою сумішшю у шини та почали відходити, бо стримати бронетехніку не було жодної можливості.
Пройшовши пост, колона одразу рушила до атомної станції. Встановлення контролю над містом росіян не цікавило, принаймні не було першочерговим. Наразі важко сказати скільки їх було, однак за свідченнями техніки було до сотні одиниць – танки, бронетранспортери та вантажні «Урали» з особовим складом.
Командир підрозділу, що мав обороняти станцію, Павло Олександрович Жаріков віддав наказ про організацію відсічі окупантам. Невелика група спецпризначенців висунулася на бронеавтомобілі «Козак» вперед та підготувала невеличку засідку. Нанісши удар з РПГ та обстрілявши росіян, хлопці почали відходити. Бронемашину росіяни, нажаль, знищили біля станції, загинув і її водій Євген Уколов.
Загалом на станції не було важкої техніки. Чисельність особового складу була до 400 осіб загалом, був 1 БТР, ще 1 БРДМ, та два вищезгаданих «Козака». З таким гарнізоном організація спротиву не мала жодного шансу на успіх, це всі розуміли. Однак і без бою здати станцію росіянам було б ганебно.
Спецпризначенці зайняли будівлю учбово-тренувального центру. Біля кожного вікна було по двоє людей, загалом же чисельність бійців була 28 (як панфіловців у радянському міфі). Ніч з 3 на 4 березня повинна була вирішити долю станції.
Командир наказав підпустити колону на максимально близьку відстань. Коли до росіян було близько 70-80 метрів, спецпризначенці відкрили вогонь зі стрілецької зброї. Також застосували і ручний протитанковий гранатомет. Одразу було підбито головний російський танк. Згодом з’ясувалося, що в ньому загинув російський офіцер, що мав керувати захопленням станції.
Більшість атакуючих були власне не росіянами, а з Інгушетії. Вони почали зістрибувати з бойових машин та розбігатись лісом, а маленький український гарнізон, користуючись моментом, щедро підганяв їх свинцем.
Однак, сили були надто не рівними. Скоро ворог почав обстрілювати будівлю, з’явились перші втрати. Уламок в шию вбив Михайла Фролікова. У будівлі виникла пожежа, обороняти її не було ніякої можливості, протистояти бронетехніці було неможливо. Втім, ще один танк було підбито. Зрештою, бійці отримали наказ відходити.
Відходили не на саму АЕС, оскільки потрапляти в полон не було жодного бажання. Пішли лісом на південь, допомогало знання місцевості. По дорозі довелось перепливати невелике озеро, всі промокли, було дуже холодно.
Згодом вийшли на околиці селища Мічурине. Нажаль, більшість мешканців відмовились пускати до себе українських військових,вочевидь побоючись росіян. Але одна сім’я згодилась допомогти. Бійці обігрілись, відпочили а на наступний день повернулись в Енергодар до своїх помешкань.
Невдовзі згодом росіяни зайшли на базу спецпідрозділу, і знайшли там фотографії а також список військовослужбовців. Тому більшість колишніх охоронців станції одразу вибралась з міста різними шляхами на деокуповану територію. Довелось добре маскуватись, приховувати свою власну сутність, але зрештою це зробили майже всі. Один хлопець вирішив залишитись в місті, і наразі його колишні колеги з ним не спілкуються – підозрюють, що він або зрадник, або, принаймні, під колпаком у російських спецслужб.
Комментирование закрыто.