З самого початку свого перебування в Олександрівську січові стрільці стали невід’ємною частиною українського громадського життя. Вони активно співпрацювали з місцевими активістами, допомагаючи їм розвивати політичну, військову та освітню сфери. Стрільці брали участь у викладанні на курсах українознавства для залізничників, дбали про упорядкування бібліотеки «Просвіти», а також співпрацювали з українськими газетами, такими як тижневик «Січ».
Після успішного завершення Кримської операції 1-ша Запорізька дивізія під командуванням Петра Болбочана тріумфально повернулася на рідну землю. Спочатку дивізія дислокувалася в Мелітополі, а згодом передислокувалася до Олександрівська (нині Запоріжжя). У Царицинському Куті (нині село Великий Луг) розташувався 3-й Гайдамацький полк, очолюваний Всеволодом Петровим, який згодом став військовим міністром УНР.
У своїх спогадах про Кримський похід генерал В. Петрів описує зворушливий момент зустрічі дивізії з місцевим населенням на Великому Лузі біля Хортиці. На цю зустріч з січовими стрільцями з’їхалося багато людей з навколишніх сіл.
Дивізія, що повернулася з Криму, везла з собою імператорську карету, захоплену з резиденції Романових у Ялті. Командування дивізії, посадивши до карети В. фон Габсбурга, їхало поруч на конях, у супроводі дивізійних кіннотників. Цей урочистий проїзд супроводжувався вигуками «Слава!» та щирим радістю людей.
Завдяки ініціативі старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка організовувала вистави за творами українських класиків, таких як «Назар Стодоля» та «Гість з Запорожжя». Гайдамаки також брали активну участь у поширенні української культури, створюючи мандрівні бібліотеки та розповсюджуючи книжки серед жителів сіл.
М. Заклинський у своїх спогадах відзначав величезний попит на українську книгу. Навіть попри високу ціну книг, привезених із Києва, їх розкуповували одразу. Українські книжки також надходили з Галичини завдяки бійцям УСС, і вони розходилися ще швидше, адже були значно дешевші.
Важливою подією стало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 року в селі Царицинський Кут за участю Запорозького корпусу та січових стрільців. На свято завітали гості з навколишніх сіл, Павлограда, Олександрівська та Мелітополя.
Олександрівська «Просвіта» організувала для запорожців та січових стрільців низку екскурсій на Хортицю. Перша з них відбулася 18 червня 1918 року, за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, в якому служив П. Болбочан, із залізничної станції до села Вознесенка, розташованого за 2 версти на захід від Олександрівська.
За спогадами сотника Армії УНР Никифора Авраменка, учасника екскурсії, Вознесенка – «невелике село в 450-500 дворів, розташоване на високому узгір’ї, на місці колишнього Запорозького зимовника». На південь під горою Дніпро несе широкі весняні води, обіймаючи острів Хортицю – одне з місць, де колись козаки мали свою столицю. Тут перший отаман Князь Байда-Вишневецький заснував сильну Січ і в 1530 році відбився від Кримського Хана.
Пізніше славний Кошовий Шах заклав тут сильну фортецю. Саме тут наші перші князі, йдучи в похід на Царьгород, спочивали та приносили жертву богам за щасливу подорож через пороги, або за удатний похід, повертаючись з Візантії.
До Хортиці запорожці добралися пароплавом «Кочубей». Висадившись на берег в німецькій колонії, «звідтіля з оркестром спереду полк рушив на північну сторону». Там збереглися рови з невеликими редутами, могили та ями, збудовані за часів Байди-Вишневецького.
Дорогою полк пройшов мимо великої скелі, що звалася «Вошивою». На ній Гетьманом Шахом був збудований сильний редут, який, нависши над Дніпром, тримав під гарматним і мушкетним вогнем на цілу версту весь Дніпро.
Пoлк зупинився біля високого хреста на північній стороні острова. Хрест поставлено на найвищому місці на місці колишньої Запорозької церкви. Від хреста починається низка редутів, що захищають Хортицю з західного краю. Навкруги чудовий краєвид. На північ видно високі скелі, що здавлюють Дніпро – це місце зветься по запорожському «Вовче горло», по татарському «Кічкас».
На схід видно в долині місто Олександрівськ в садках і парках, на північ Великий Луг Запорожський, як зелене море, і широкий-широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам’яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст.
29 червня 1918 року відбувся знаменний похід на Хортицю, метою якого було вшанування полеглих предків – козаків Запорозької Січі. Цей похід став важливою подією в контексті становлення української державності після довгих років поневолення.
На місці попереднього дерев’яного хреста було встановлено новий, залізний, з написом, що виражав щиру любов і вдячність від нащадків козакам Січі. Напис свідчив, що 2-й Запорозький піший полк під проводом отамана Болбочана, першим з організованих українських бойових частин, ступив на цю землю після довгого поневолення. Хрест символізував єднання з славною історією та вірність козацьким традиціям.
Після освячення хреста полковим панотцем М. Мошнягою була проведена Служба Божа та панахида за упокій душ померлих і загиблих січовиків. Отаман Болбочан виступив з промовою, в якій підкреслив важливість пам’яті про героїчне минуле та закликав до єднання українців у боротьбі за свою незалежність.
Після урочистої частини відбулися «бучні поминки» за козаками, в яких взяли участь не лише військові, але й жителів навколишніх сіл. Це стало справжнім єднанням поколінь та виразем шани до славного минулого.
Незмінним екскурсоводом для запорожців та січових стрільців під час прогулянок по Хортиці був олександрівський краєзнавець Яків Новицький. Він відіграв важливу роль у популяризації історії Запорозької Січі та вихованні національної свідомості.
Крім національно-культурного, активно розвивався й український мілітарний рух. У квітні 1918 року в Олександрівську розпочалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. Її формуванням на кошти місцевих жителів займався сотник Ширяй.
Протягом двох тижнів до сотні записалося 150 юнаків з вчительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. Сотня була оснащена 14 кулеметами та 14 самокатами. Це свідчить про високий рівень патріотизму та готовність українців до боротьби за свою свободу.
Комментирование закрыто.