Зараз вже мало хто згадає про таке явище, як старообрядці. Було таке явище і в Запоріжжі, тодішньому Олександрівську. Багато з старообрядців були купцями. Одними з таких були брати Мінаєви. Вони залишили помітний слід в його економічному розвитку та громадському житті.
Як повідомляють документи, нерухома власність Олександра Андріановича Мінаєва у 1890 році оцінювалась в 3500 руб., на підставі чого його власника було включено до списку осіб, котрі мали право обирати представників до міської влади. Його брат Дмитро Андріянович Мінаєв наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. також був відомою людиною – купцем ІІ гільдії, власником багатьох торгівельних і промислових закладів міста, меценатом.
Невід’ємною складовою соціальної структури будь-якого міста Російської імперії у другій половині XIX ст. виступало купецтво. Це – напівпривілейований стан тогочасного суспільства, який становив одну десяту від загальної кількості населення міста Олександрівська. До цього стану належали й брати Мінаєви. Нам поки, на жаль, невідомо, як вони стали купцями, звідки вони родом, як заробили свій перший капітал та потрапили до Олександрівська – ми можемо лише розмірковувати та висувати різні версії щодо їх походження, статків.
Появі в Олександрівську великої кількості забудов, багатоповерхових житлових будинків слід завдячувати саме Мінаєвим. Зокрема, у 1902-1903 роках побудована жіноча гімназія, де підрядчиками були брати. Олександрівські купці вже на початку ХХ століття усвідомлювали, що попит на нерухомість високий. Тому і є сенс здавати її в оренду. Так з`являються багатоквартирні будівлі, що отримали назву дохідних будинків.
У 1908 р. з’являється прибутковий будинок Мінаєва О. А. У березні цього ж року у міську управу О.А. Мінаєв звернувся з проханням дозволити виконати відповідно до наданого проекту перебудову двох будинків по вул. Олександрівській, які належали купцю. Перебудова полягала в надбудові других поверхів до існуючих одноповерхових будинків, а також будівництві між ними ще двоповерхового будинку.
Квартири здавали в оренду: на першому поверсі зупинялися приїжджі купці і мандрівники, а другий поверх відданий для проживання учням гімназій, оскільки будинок знаходився поряд з навчальними закладами. Будинок іншого брата Д. А. Мінаєва в комплексі з будинком Аптеки побудований у 1905 році. Підприємець Д. А. Мінаєв звернувся до міської управи з проханням дозволити збудувати одноповерховий мурований будинок на розі вулиць Жуковської та Тюремної. Зводили будинок із цегли, виготовленої на його ж на цегляному заводі.
У 1910 році побудований ще один прибутковий будинок та переданий в оренду (здавалося 12 квартир), власником якого був Данило Андріанович Мінаєв. Вони володіли черепично-цегляними заводами. Брати активно займалися добродійністю. З їх допомогою побудовано багато навчальних закладів міста й, зокрема, жіноча гімназія та дитячий притулок імені графині Канкриної.
Свої підприємницькі амбіції брати Мінаєви втілювали й за межами Олександрівська. Будівництво цегляних і вогнетривких виробництв у Бахмутському повіті почалося з прокладкою перших залізниць у другій половині XIX століття. Інтенсивне будівництво металургійних і механічних заводів, гірничопромислового комплексу викликало величезний попит на цеглу і вогнетриви. Перші вогнетриви привозилися з Бельгії та Великобританії. Але Донецький край виявився дуже багатим на поклади всякого роду глин. Цим не могли не скористатися місцеві купці-промисловці.
Практично повсюдно поширилася видобуток глини та виробництва цегельно-черепичної продукції. В одному тільки Бахмуті можна було нарахувати з десяток цегляних заводів. До ХІХ століття техніка виробництва цегли залишалася примітивною і трудомісткою. У Російській імперії з середини ХІХ ст., у зв’язку із початком масового кам’яного будівництва, були прийняті «Правила вичинки цегли на казенних і приватних заводах» (1847 р). Згідно з ними, власники заводів на кожному виготовленому цеглі повинні були ставити своє клеймо, яке вичавлювали на сирці при його формуванні або сушці. Кожен виробник ніс відповідальність за свою продукцію (в такому випадку при руйнуванні будівлі через неякісність цегли можна було з легкістю визначити на якому заводі вона була виготовлена).
Так, одними з великих виробників черепиці та цегли в Бахмуті були Мінаєви. Данило Андріанович та його син Іван Данилович мали тут заводи. Цегляно-черепичний завод Івана Мінаєва заснований у 1896 році в місті Бахмут. У 1903 році на підприємстві працювало 40 чоловік. У 1910 році випускалося близько 1 млн. шт. цегли і 300 тис. шт. марсельської черепиці з річним оборотом 17,5 тисяч карбованців. Працювало на виробництві 50 осіб. У 1914 році значиться так само 50 працівників. Будівельної цегли і марсельської черепиці виготовлялося на суму 20 тисяч карбованців.
Династія володіла трьома черепично-цегляними заводами (перший відкрито у 1867 р. у передмісті Карантинка) і 16 будинками в Олександрівську. Заводи Мінаєвих проіснували до 1922 року, і саме вони сприяли розвитку міського будівництва кінця ХІХ – початку ХХ століття.
З цегли та черепиці, що була виготовлена на заводах братів Мінаєвих, будувалися житлові будинки мешканців як Олександрівська так і навколишніх повітів. Брати Мінаєви – Данило, Дмитро та Олександр активно займалися добродійністю, були меценатами. Також вони підтримували старообрядницьку громаду, сприяли виділенню земельних ділянок під забудову церкви чи поховання небіжчиків.
Купці-старообрядці Мінаєви своєю економічною активністю зробили значний внесок у розвиток Катеринославщини: фінансували існування одновірців та їх церков, сприяли перетворенню губернії в один з промислових центрів Російської імперії, жертвували численні кошти на потреби благодійності. Підприємницька діяльність являє приклад органічною соціально-економічної еволюції, гідною наслідування навіть і в наші дні.
