Так вже сталося, що Запоріжжя саме за часів СРСР стало потужним індустріальним містом. Керівники місцевих заводів мали доволі серйозні важелі впливу на процесу в місті. Але так вийшло, що ані місцева партійна еліта, ані більшість активістів так і не сформували якогось суто запорізького клану, на відміну від тих самих дніпрян.
Маркерами «тутешності» виступають місце народження, здобуття освіти в регіоні, робота в місцевих установах, родинні зв‘язки та підтримка тісних контактів після залишення області. Під вказані ознаки потрапляє зовсім невелика кількість діячів вищих ешелонів радянської верхівки. З найбільш відомих можна назвати Івана Грушецького, Георгія Крючкова, Володимира Площенка та Михайла Фоменка.
Іван Грушецький народився у с.Комишуваха (нині селище Оріхівського району). Розпочав політичну кар‘єру в місцевому комнезамі, згодом перейшов до радянських органів. З 1939 року потрапляє на Західну Україну в статусі секретаря обкому КП(б)У. Протягом 1962-1976 роках працював у складі уряду УРСР, очолював комісію партійного контролю, був головою Президії Верховної Ради УРСР.
Георгій Крючков є уродженцем с.Гусарка (нині Куйбишевського району). З 1951 потрапив на роботу до Запорізького облвиконкому. Протягом 1955-1966рр. зробив швидку комсомольсько-партійну кар‘єру в області і звідси перейшов до апарату ЦК КПУ. Пік його професійного зростання у доперебудовні часи припав на 1972-1985рр. –роботу завідувачем відділу організаційно-партійної роботи ЦК КПУ.
Володимир Площенко (родом зі станції Кічкас, нині частина м.Запоріжжя) очолював виконком Запорізької міської ради протягом 1961-1971рр. Після цього він 20 років пропрацював міністром комунального господарства УРСР.
Михайло Фоменко народився у с. Копані (зараз Гуляйпільського району). З 1952 по 1962 рр. працював вчителем у школах Запорізької області. 1961 р. закінчив Запорізький педагогічний інститут. Надалі потрапив на роботу в систему освіти Донецької області. Серед керівної верхівки УРСР він зайняв місце міністра освіти, на якому пропрацював від 1979 до 1990 року.
Як бачимо, керівні діячі, що мали чіткі зв‘язки із Запорізьким краєм, не займали перших постів в управлінській ієрархії СРСР та навіть УРСР. Серед них не було представників номенклатурної олігархії –членів політбюро і секретаріату ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР, верхівки силових структур.
Запорізькі сторінки у власній біографії мали центральні фігури радянських еліт. До найбільш відомих належали члени політбюро ЦК КПРС Леонід Брежнєв та Андрій Кириленко. Перший 15 місяців очолював запорізьку партійну організацію у 1946-1947 роках. Другий пропрацював близько 7 років секретарем Запорізького обкому КП(б)У. Однак робота в регіоні була лише епізодом у їхньому кар‘єрному зростанні.
Протягом двох повоєнних десятиліть регіон не мав власного клану, сформованого з місцевих кадрів, навіть на рівні області. Про це свідчила поширена практика призначення на ключові посади в апараті управління краю «варягів» з інших областей.
Ситуація змінилася у 1966 році, коли посаду першого секретаря Запорізького обкому обійняв Михайло Всеволожський. На відміну від більшості своїх попередників, він мав дуже міцний зв‘язок із Запоріжжям. Народившись у с. Василівка (нині місто Василівського району) 1917 р., надалі закінчив семирічну школу та авіаційний технікум у м.Запоріжжя. Після навчання в Рибінському авіаінституті потрапляє в евакуацію – працювати на заводі з виробництва двигунів для винищувачів. У 1944р. повертається до м.Запоріжжя.
Тут на нього чекає стрімке просування кар‘єрною драбиною спочатку комсомольського (1944-1949рр.), а згодом –партійного працівника. Особисте знайомство з Л. Брежнєвим допомагає отримати посаду першого секретаря обкому. В особі М. Всеволожського запорізька номенклатура отримала харизматичного керівника, що мав бажання та можливості відстоювати її інтереси. Опора на місцевих керівників та особисте знайомство з генеральним секретарем ЦК КПРС робили його відносно незалежним від інших регіональних кланів, зокрема домінуючого дніпропетровського.
Відтак навколо нового «першого» почала швидко формуватися неформальна група місцевих апаратників. Колишній завідувач ідеологічним відділом обкому Віталій Воловик зарахував до команди Всеволожського «старі кадри» (П.Скляров, В.Домченко, В.Петрикін, І.Хромих, Є.Баранов, Б.Матвєєв, І.Марусенко) та ряд «молодих запоріжців» (Г.Крючков, В.Костецький, Г.Яндола, М.Сидоренко, В.Носенко, О.Білоусенко, В.Воловик тощо). Особливе місце серед оточення першого секретаря Запорізького обкому посідав Григорій Харченко, який, за думкою багатьох запорізьких функціонерів, мав стати наступним головою області.
Навколо особистості М.Всеволожського відбулася консолідація значної частини місцевої номенклатури і виникла неформальна «запорізька група». Однак її вплив обмежувався лише обласним рівнем. Після виходу на пенсію першого секретаря обкому в 1985 році до Запоріжжя знову направляють сторонню людину – луганчанина Анатолія Сазонова. Колишній завідувач відділом хімічної промисловості ЦК КПУ отримав завдання «навести порядок у області». Як наслідок, значна частина команди Всеволожського полишила керівні структури регіону.
Значний вплив на положення регіональної еліти мали історичні обставини виділення краю. На політико-адміністративній карті СРСР Запоріжжя як окремий регіон з‘явилося досить пізно. Менше трьох років – з 1920 по 1922рр. –проіснувала Олександрівська (Запорізька) губернія, згодом приєднана до сусідньої Катеринославської.
Відповідно й управлінська вертикаль регіону орієнтувалася на дніпропетровську номенклатуру. Повернення краю як окремої адміністративної одиниці відбувається лише в 1939р. На той час «важковаговики» УРСР – Сталіно, Дніпропетровськ та Харків – мали вже понад 20-річний досвід осібного існування. Формування обласної системи управління та власної верхівки було перервано початком радянсько-німецької війни в 1941 р. і відновилося лише наприкінці 1943 року.
Період відновлення політичної системи СРСР протягом другої половини 1940-х рр. був вкрай сприятливий для української номенклатури. Саме тоді активно будувалися кар‘єри Леоніда Мельникова, Миколи Підгорного, Леоніда Брежнєва, Олексія Кириченка та інших повоєнних керівників, тісно пов‘язаних з індустріальними центрами УРСР. Однак Запорізька область застала його з нестійкою регіональною елітою у стадії формування.
Це практично повністю позбавляло її шансів стати суб‘єктом боротьби за владу. Отже, немає підстав говорити про існування в номенклатурному середовищі СРСР впливового регіонального клану вихідців із Запоріжжя. Окремі випадки кар‘єрного успіху запоріжців у 1950-і –на початку 1980-х років є розпорошеними і епізодичними, непов‘язаними між собою.
Лише протягом 1966-1985рр. (період М.Всеволожського) виникає консолідована група місцевої номенклатури, вплив якої, однак, обмежувався лише областю. Основним фактором, що завадив Запоріжжю скласти конкуренцію іншим номенклатурним кланам, був недостатньо потужний потенціал регіону. У цьому відношенні Запорізька область значно поступалася іншим містам УРСР: Дніпропетровську, Донецьку та Харкову.
[…] Романових передбачила не вельми вибагливе майбутнє. В еліту тогочасної імперії вони потрапити не могли […]