Не так вже багато тренерів по всьому світу можуть похвалитись, що виховали олімпійських чемпіонів. А у Семена Полонського таких було одразу п’ятеро! Довгі роки його ім’я пов’язувалось з розквітом запорізького гандболу, а наша місцева команда була однією з кращих в СРСР.
Семен Полонський народився 30 квітня 1933 року в Черкасах. Коли почалася війна, йому було вісім років. На той час сім’я вже поїхала з рідних Черкас на Далекий Схід. Туди перевели батька працювати. Він мав порок серця, але він уперто рвався на фронт. Той був добрим мисливцем і вважав, що без нього на війні не обійтися. Пішов на фронт 1943-го, наступав від Калініна до Волині. Там і загинув – 31 березня 44-го року.
Семен потім їздив на його могилу, зрозуміло, братню. У селі Видраниця Ратнівського району. Там навіть заняття у школі відмінили, провели мітинг з цього приводу.
Після війни повернулися додому. 1947-го, у 14 років пішов працювати. Утриманцю давали картку на двісті грамів хліба, а працюючому — удвічі більше, вибору не було. Працював бляхарем: дахи крив, вентиляцію робив, ну і, зрозуміло, корита всякі, цебра. Добре справлявся — згодом шостий розряд отримав, тобто найвищий.
У футбол тоді грали консервними банками, розбивали кирзові чоботи. Спорт був для хлопців віддушиною: розваг небагато, а дітям на місці не сиділося, навіть якщо цілий день працювали. Потім, коли став старшим, захопився баскетболом. Розклад був таким. Вставав о шостій ранку на військовий завод, там робили летючі майстерні для ремонту — кузова, все вручну. Потім йшов у вечірню школу, а о десятій вечора — на тренування з баскетболу. І так кожного дня.
Черкаський голова спорткомітету сам грав у гандбол і, коли проводився чемпіонат України, запрошував до команди баскетболістів. Потім він поїхав, і Полонський в 19 років став граючим тренером міської команди. Потім навіть викликали тренуватись до збірної країни.
В наше місто Полонського та його брата Юхима запросив київський тренер Юрій Предеха, що працював тоді в нашому місті. Коли виповнилося 25 років, у запорізькій облраді товариства «Авангард» Семену запропонували роботу директором спортивної споруди. 72 квадратні метри, дві прибиральниці та тренер з боксу.
Там він зібрав команду, по суті, з вулиці. І вона виграла першість міста. Потім ці хлопці перейшли за Полонським до Запорізького металургійного інституту, де, за прикладом ЗАСа, вирішили також зробити гандбольну команду. ЗАС та ЗМетІ досить довго представляли Запоріжжя у вищій лізі чемпіонату СРСР.
Вже 1969 року наша студентська команда грала у вищій лізі СРСР та виграла чемпіонат України. Запоріжжя виявилося представленим у вищій лізі двома клубами – ЗМетІ та ЗАС, таким могла похвалитися лише Москва (столицю представляли команди ЦСКА та МАІ).
Через рік досягли успіху вже в турнірі за вихід у вищу. Дебют серед найсильніших клубів країни у 1969 році вийшов чудовим – шосте місце. 1971-го взяли срібло, а 1972-го — бронзу. Однак найголовніший тріумф був попереду. Одразу п’ятеро гравців команди були відряджені в олімпійську збірну СРСР по гандболу. Це були Юрій Лагутін, Михайло Іщенко, Олександр Резанов, Сергій Кушнірюк та Микола Томін.
Хоча та збірна і вважалась одним з серйозних претендентів на фінал, найголовнішим фаворитом була збірна Румунії. Однак радянська зібрна застосувала в обороні саме ту тактику, яку практикував в Запоріжжі Семен Полонський. Він практикував захист 6-0, коли гравці закривали один кут, а воротар інший. Румуни так і не змогли переналаштуватись, і тому програли матч за золото.
У якості визнання Полонський отримав звання заслуженого тренера СРСР, а на додачу — ще і автомобіль. Щоправда, це була не престижна «Волга» (яку отримав тільки Олександр Резанов), а Жигулі-«шістка». Однак і це було не аби чим на той момент.
Запорізька команда так жодного разу і не змогла стати чемпіоном СРСР, і на це були свої причини. Головною проблемою було те, що постійно забирали гравців в інші клуби, зокрема у армійський ЦСКА. Тренував його довгий час вже згадуваний Юрій Предеха, і через постійні кадрові «відтоки» в Москву старі друзі-тренери посварились і тривалий час навіть не спілкуватись. Однак згодом, після того Предеха пішов зі свого поста, відносини налагодилися.
Полонський тримав в команді залізну дисципліну. Були в колективі і любителі хильнути зайвого, а були і такі які не випивали спиртного майже зовсім. З усіма Полонський вмів знайти спільну мову. Колись хтось написав донос: мовляв, неподобство — тренер п’є з командою! Полонський на це відповів, що так, може випити — бо хоче контролювати, щоб спортсмени не пили більше дозволеного! Цей жарт надовго запам’ятався в спортивній спільноті тих часів.
Однак, з партійним і спортивним начальством не все було так гладко. Вистачало і завистників, і відвертих ворогів. Конфлікт з багатолітнім очільником збільної СРСР Євтушенком став апофеозом проблем. Той був знаним інтриганом, хоча власне у гандболі розбирався слабо. Причому це думка багатьох його знайомих і колег, не тільки Полонського.
Він полягав у тому, що Євтушенко був замішаний в грошовому скандалі напередодні Олімпіади, а Полонський не став його прикривати ціною власної репутації. З тої пори відносини почали відверто псуватись. Євтушенко зміг налаштувати проти тренера «рідний» секретаріат обкому партії.
Полонський перший раз пішов з команди ЗІІ ще у 1983 році. Тоді його вкотре не випустили за кордон на фінальний матч. Взагалі, ця історія була неодноразовою. Загалом, Полонський нарахував 14 випадків, коли йому не дали дозволу на виїзд!
Пропрацювавши потім деякий час в Ростові, він повертається в Запоріжжя, працювати знов з ЗІІ, який на той момент був вже блідою тінню самого себе. У чемпіонаті СРСР 1988 року ЗІІ посів 7-е місце через складний календар і зовсім непотрібну участь у першості ЗС ДФСО профспілок (яку запоріжці виграли), що вимотала сили втомлених гравців. Після цього Полонського звинуватили у всіх мислимих та немислимих гріхах і зняли з роботи, фактично заборонивши займатися гандболом у Запоріжжі.
Після року вимушеного безробіття дружина Полонського порилася у візитівках, які назбиралися у того за роки змагань, і надіслала запити потенційним роботодавцям до Польщі та ФРН. Вже за тиждень приїхали поляки і запросили до клубу «Медь» до міста Легниця. Там він вивів команду до вищої ліги, а потім перейшов до клубу «Сталь» із Мельця. Але там керівництво клубу не виконало своїх зобов’язань за умовами роботи, і Полонський вирішив поїхати до Ізраїлю.
Він написав одному ізраїльському судді, з яким познайомився на чемпіонаті світу серед студентів у Румунії, і за десять днів він уже зустрічав тренера в аеропорту Бен-Гуріон. Семен Полонський став тренером клубу «Маккабі» у Нетанії, і команда, якій пророкували виліт із вищої ліги, набрала на 18 очок більше, ніж у попередньому сезоні. А молодіжна команда стала чемпіоном та володарем Кубка Ізраїлю. Мер Нетанії вручив Полонському медаль почесного громадянина міста.
Але так вийшло, що дружині та дочці не дуже подобалися клімат та умови життя в Ізраїлі. Дружина поїхала з донькою до Канади, захопивши і восьмирічного сина. Того просто не було на кого залишити, адже Полонський весь час перебував на зборах та змаганнях. Ну а потім їм сподобалося на новому місці, вони не захотіли повертатися до Ізраїлю, Полонський поїхав їх умовляти і зрештою сам осів у Канаді.
Жив у Монреалі, працював – благо, свого часу був бляхарем вищого шостого розряду, як кажуть, руки ростуть, звідки треба. Потім переїхав до Торонто, тренував дітей у баскетболі – так химерно закольцювалася композиція спортивної долі. Довгі роки після того жив у Торонто і сумував за Україною, Запоріжжям і гандболом. Періодично приїжджав в Україну і завжди дуже бідкався з того, що колишня слава запорізького гандболу давно позаду. Пішов з життя у 2020 році.
Комментирование закрыто.