Тисячі мешканців запорізької землі стали до лав Збройних Сил, Національної гвардії та інших силових структур щоб захистити рідну землю. Нажаль, багато хто вже не повернеться додому з війни, і тому ми повинні пам’ятати наших героїв завжди.
Довгі роки українці відносились до військової служби як до чогось рудиментного. Олександр Сакун взагалі служив ще у Західній групі військ за часів СРСР. Для нього армія залишилась лише спогадами та дембельским альбомом. Так думав він, так думали і ще багато людей.
Однак у 2014 році все змінилося. Російська Федерація загарбала Крим, користуючись безладом в країні та катастрофічним станом української армії на той час. Розпочалась мобілізація чоловіків в армію, які поступово отримували зі складів зберігання зброю, яку вдалося відновити або фактично реанімувати.
З нуля створювались бойові підрозділи, які існували ще на папері. Туди почали прибувати свіжомобілізовані. Було кілька хвиль мобілізації. Олександр чекав на свою чергу, бо усвідомлював що може бути викликаним до війська.
Звичайний серпневий ранок 2014 року. Олександр пив ранкову каву. І ось тривожний стукіт у вікно. На порозі — посильний райвійськкомату, в руках — повістка. Сполохані очі дружини Ірини. Олександр стримано сприйняв звістку: «Треба — значить треба. Хто ж, як не я, повинен піти на війну, аби старші сини Роман та Іван, менший Павлик, дружина Ірина, онуки не пізнали жахів війни…»
2 серпня Олександра проводжали всією ріднею до Гуляйпільського райвійськкомату. Кудись далеко, на саме дно валізи, дружина поклала написану молитву — оберіг на захист від ворожої кулі. Олександр зайняв місце в автобусі, який поступово наповнювався немолодими солдатами. Чи думав він, що колись може знадобитися йому артилерійська підготовка знову — майже через тридцять років?
…Позаду місяць навчань на запорізькому полігоні «Близнюки» у складі славнозвісної 55-ї артбригади. Довелося згадати вміння та навички, здобуті ще на службі в групі радянських військ у Німеччині у далеких 1980-х роках.
Основна мета занять — підвищення злагодженості підрозділів, їх бойової готовності та польових навичок керування вогнем, бойові стрільби з гармати-гаубиці Д-20 152-го калібру.
З серпня 2014-го до лютого 2015 року підрозділи 55-ї артилерійської бригади брали участь в обороні Дебальцівського плацдарму. І вже 31 серпня Олександр разом зі своїми земляками Володимиром Застрожніковим, Миколою Животченком (армійський товариш), Віктором Мартиненком, Олегом Кулагіним, Анатолієм Поляковим потрапили в розташування 8-ї гаубичної батареї 3-го артдивізіону під Маріуполем.
5 вересня 2014 року артилеристи відкрили вогонь, прикриваючи наступ українських піхотинців до Новоазовська. Саме тут Олександр отримав своє перше бойове хрещення. І вважає цей день другим днем свого народження.
Та це був тільки початок «подорожі», скільки боїв ще було попереду, скільки довелося намотати кілометражу, переїжджаючи КАМАЗами із семитонними гаубицями з одного місця на інше. Адже артилерія потрібна скрізь, де тривають бої.
Називали вони себе «невидимками», бо з’являлися й зникали непомітно, працювали обдумано, реагували швидко. Роздумувати довго не можна було. Коли затупив хоч трохи — накриє не тільки тебе, а й усю бригаду «Градами». Тож швидке реагування на події — головне завдання «невидимок». Отримали завдання: не допустити до Широкиного бойовиків і вибити російських найманців. Дві доби вели прицільний вогонь, знешкодили висоту. Й одразу — наказ відходити в бік Сартани. Потім була Талаківка, ще тривожніша. Її хлопці запам’ятали, мабуть, на все життя.
Уже відстрілялися і переїжджали на іншу позицію. Тільки-но заїхали на поле й почали розгортатися колоною, як почули мінометний постріл. Міна розірвалася неподалік заступника командира батальйону, йому поранило руку. Він скомандував: «Швидко в укриття!». А укриттів як таких не було! Хтось встиг залягти в невеличкій траншеї в лісосмузі, хтось ховався за дерева, одне слово, хто як міг, так і рятувався і молив Бога, щоб тільки помилував… Летіли міни, снаряди, стріляли «Гради».
Олександр з двома товаришами лежав у траншеї, і ось якоїсь миті за півметра від них падає міна і… розривається. Виявилося, що її падіння пом’якшили гілки дерев, за які вона зачепилася. Це був погляд в очі смерті. Та, мабуть, захищали його ангел-охоронець та молитви рідних. За 40 хвилин вогонь стих. Втрати були матеріальні: два КАМАЗи, дві гаубиці. А люди залишилися живі. Бійці самі потім дивувалися: вижити під таким шквальним вогнем — це просто неймовірно! Не інакше, їх тоді оберігали сили небесні!
Згодом Олександр повернувся додому. Повернувся з війни з твердим переконаннями, що недарма ризикував життям, адже його родина живе тут, у мирі, дякуючи йому і таким, як він, бійцям, там, на сході. Але він пам’ятав кожен день того нелегкого військового життя, коли багато хто з них не витримував, а він жодного разу навіть не поскаржився: «Я не звик нарікати на долю, на життя. Добре знаю: сьогодні важко, завтра, післязавтра, але обов’язково настане світлий день».
Росіяни, нажаль, не відчепились від нашої країни. Вже у 2022 розпочалось повномашстабне вторгнення. Олександр Сакун отримав повістку у перший її день — а саме 24 лютого. На цей раз він був направлений у 54 механізовану бригаду. З цим підрозділом він провоював весь 2022 рік, і навіть поранення не змусило гуляйпільця припинити службу.
На різдвяні свята 2023 року він отримав коротковострокову відпустку. Трохи побувши разом з сім’єю, Олександр мусив відбути назад до частини. І вже невдовзі, 13 січня він загинув на Бахмутському напрямку під час чергового російського обстрілу. Посмертно Олександр Сакун був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
Комментирование закрыто.