Ми дуже небагато знаємо про бої на Запорізькому напрямку на початку 2022 року. Чому так — це питання відкрите, але будемо пробувати поступово розібратись. Сьогодні поговоримо про історію 9-го батальону з 59-ї бригади Збройних сил України.
На початку 2022 року оборона Півдня України стала критично важливим завданням у контексті загрози повномасштабного вторгнення Росії. На цьому напрямку була організована оборона силами, які, на жаль, були дуже обмеженими, як з точки зору чисельності, так і ресурсів.
Одним із ключових елементів оборони Півдня України була 59-та окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка. Це була єдина бригада, яка виконувала завдання на цьому напрямку, але навіть вона була неповного складу. Через обмеженість ресурсів та необхідність забезпечення оборони на різних ділянках фронту, частина підрозділів цієї бригади була перекинута на інші напрямки.
Зокрема, один з батальйонів 59-ї бригади, а саме 9-й батальйон, відомий під назвою «Вінницькі скіфи», був відправлений на Запорізький напрямок. Це було вимушене рішення, адже захист Півдня України потребував концентрації сил на ключових ділянках, а загальна чисельність підрозділів, готових до оборони, була недостатньою. Розосередження сил мало на меті забезпечити максимальну ефективність в умовах, коли ресурси та людські резерви були вкрай обмеженими.
На тлі цих умов, організація оборони вимагала гнучкості та швидкої адаптації до нових викликів. Відсутність достатньої кількості військ на Півдні значно ускладнювала можливість стримування ворога на початкових етапах наступу. Бійці 59-ї бригади, зокрема «Вінницькі скіфи», несли на собі значний тягар відповідальності, розуміючи, що їхні дії могли вплинути на долю цілого регіону.
Завданням підрозділу у разі початку бойових дій було зайняти рубежі та окопатися, але вони не встигли це зробити. Коли бійці прибули на місце, ворожий дозор, що складався з двох танків і двох бойових машин, вже пройшов через роздоріжжя. Вони побачили тільки сліди гусениць.
Незабаром українські військові почули гул основної колони ворога. Авангард колони нараховував десятки машин. Перший бій прийняли в районі селища Рикове.
Українські воїни організували блокпост, хоча насправді це було важко назвати справжнім укріпленням, адже не було можливості звести інженерні споруди. Декілька БРДМ-2 зайняли позиції в посадці. Як тільки бійці приготували РПГ та «Мухи», з’явилися перші ворожі танки. Вони рухалися на великій швидкості, і вже незабаром один з них був на відстані близько 30 метрів від одного бійця з псевдо «Хазяїн». Він зробив постріл з РПГ-7, але спрацював кумулятивний захист, і ударною хвилею його скинуло в рівчак. Попри це, він встиг зарядити «Муху». Тим часом снайпер підрозділу влучив у радіатор КамАЗу, який рухався трохи далі.
Кількість російської бронетехніки була значною. Ворожі танки пробивали коридор, їх прикривали БМП і БТРи, а за ними йшли МТЛБ та КШМ. БРДМ, що стояла найближче до перехрестя, була першою, яку ворог розстріляв. Ворожий снаряд влучив у водія Дмитра. Через відкриті двері він випав із машини, але залишився живим, оскільки був у бронежилеті.
Ворожі танки почали розходитися в різні сторони, і українські розвідники опинилися під перехресним вогнем.
На допомогу їм кинулися бійці першої роти батальйону. Вони рухалися на броні бронетранспортера, стріляючи по танках із РПГ, намагаючись відволікти ворога. Однак, проїхавши лише близько 50 метрів, їхня машина була знищена прямим пострілом ворожого танка. Бійці загинули на місці.
Завдяки героїчним діям мотострільців розвідникам вдалося відійти в посадку. Коли російські війська почали займати українські позиції, командир підрозділу Сергій Котенко організував вогневу підтримку з мінометів. Це дало можливість українським захисникам безпечно відступити. Здивовані наполегливим опором, російські війська викликали авіацію, яка завдала удару ракетами «повітря-земля».
Незважаючи на це, завдяки мужності українських воїнів, просування російських колон було затримано на три години. Група розвідників під керівництвом «Хазяїна» затаїлася в рівчаку, за якихось 1,5-2 метри від місця, де російські солдати рухалися колоною вздовж посадки. Головні сили противника йшли по асфальтованій дорозі.
Раптом машини зупинилися. Розвідники підповзли ближче і побачили людей у характерних чорних костюмах. Один із них виглянув з машини і почав щось кричати іншому, але це було не російською мовою. Це були кадирівці. Бійці розвідгрупи навіть перемовлялися між собою, дивуючись, хто прибув на українську землю.
Уночі російські війська почали зачистку. Один із солдатів ворога випадково впав у рівчак, буквально за метр від українських розвідників, що лежали скраю. Коли він піднявся, помітив їх. Почалася перестрілка, і майже одразу по українцях відкрила вогонь ворожа техніка.
Ситуація була критичною: невеликий ярочок не надавав можливості сховатися чи втекти. Коли перестрілка стихла, російські солдати не наважилися перевірити, чи вижили українські бійці.
Тоді загинув командир взводу, головний сержант Іван Тарасюк. Він отримав поранення, які виявилися несумісними з життям. «Хазяїн» був поруч із ним у останні моменти.
«Помер на моїх руках — я за нього молився,» — згадує «Хазяїн».
Однак залишатися на місці було все небезпечніше, і головний старшина вирішив діяти. Він розбудив молодих бійців, які були налякані подіями, і змусив їх повзти, щоб відійти на безпечну відстань.
Водночас водій БРДМ Дмитро, якого оглушило під час обстрілу, залишився лежати біля машини. Спочатку він був без свідомості, а коли отямився, зрозумів, що відповзати вже немає сенсу. Кадирівці, прийнявши його за мертвого, не обшукали. Осколок порізав йому вухо, і кров затекла в очі, але й орки були налякані. Під час бою вони підпалили свою ж БМП, коли в неї поцілив їхній танк. Екіпаж росіян був дезорієнтований і панікував. Незабаром до колони під’їхав «Тигр», і почалася гучна сварка.
Ця плутанина дала Дмитру можливість непомітно відповзти до посадки. Пізніше він жартував, що виграв би в «глядалки» у будь-кого. Дмитро згодом увімкнув телефон і отримав повідомлення від побратимів, з якими вдалося зідзвонитися.
«Нам пощастило, що фермери зробили глибоку борозну збоку поля. Саме по ній ми непомітно виповзли до села. А коли зв’язалися з нашим командиром і отримали координати, дочекалися Дмитра і… (знову пощастило!) на моїй машині, яка була саме в цьому населеному пункті, вибралися польовими дорогами до своїх,» — розповідає «Хазяїн».
Головний старшина «Хазяїн» вивів з оточення п’ятьох бійців, врятувавши їм життя. Нині ці бійці — його найнадійніші бойові побратими.
Разом з бійцями 137-го батальону морської піхоти бійці розпочали відхід в бік Василівки. Однак там вони через брак інформації та значні сили ворога знов потрапили в оточення. Пробитись одразу до своїх не вийшло, так як дороги були перерізані.
Тож довелось тримати оборону та думати, як прорватись, паралельно очікуючи інформації від командування. До батальону тим часом намагались потрапити ті бійці, які з різних причин пропустили початок повномашстабної війни, наприклад, знаходячись у відпустці.
Нажаль, з того оточення вдалось вийти не всім. Зокрема, загинув і комбат Сергій Котенко. Його тіло змогли доставити до рідного Гайсина, там він і похований. Бійці батальону зробили все від себе залежне, щоб хоч трохи стримати ворога. Нажаль, повністю виконати цю задачу при тому дисбалансі сил було неможливо.
Комментирование закрыто.