Запоріжжя, промисловий гігант і стратегічно важливе місто на південному сході України, сьогодні опинилося в епіцентрі не лише воєнних подій, а й серйозних викликів у медичній сфері. Близькість фронту, постійні обстріли, відтік кадрів у більш безпечні регіони та мобілізація медичних працівників поставили систему охорони здоров’я міста перед загрозою колапсу. Чи вдасться місту подолати кризу й водночас покращити медичне обслуговування? Спробуємо розібратися.
Запоріжжя завжди було одним із ключових медичних осередків регіону. Тут працюють численні лікарні, військовий шпиталь, поліклініки, які приймають не лише місцевих жителів, а й поранених бійців із передової. Проте війна внесла свої корективи. Близькість до лінії фронту — лише за десятки кілометрів від міста регулярно лунають вибухи — змусила багатьох медиків задуматися про власну безпеку. «Я працювала в реанімації два роки, але коли почалися масовані обстріли, вирішила переїхати до Львова. Тут страшно не лише за себе, а й за дітей», — каже одна з медсестер, яка нещодавно залишила Запоріжжя. Її історія — не виняток, а радше правило.
За даними місцевих медичних профспілок, лише за останній рік із міста виїхало щонайменше 15% медичного персоналу — від лікарів до санітарок. Молодший медичний персонал, який і до війни був у дефіциті, тепер практично зник із багатьох закладів. Санітари, медсестри — це люди, без яких лікарня не може нормально функціонувати. Але вони отримують мінімальні зарплати, а ризики тут величезні. Багато хто просто не витримує.
До цього додається ще один фактор — мобілізація. З початку повномасштабного вторгнення значна частина чоловіків-медиків була призвана до лав Збройних сил. Хтось пішов добровольцем, хтось потрапив під призов, але результат один: у шпиталях і поліклініках залишилося обмаль спеціалістів. Особливо кризова ситуація з вузькими спеціалістами, яких не так вже і багато. Також мобілізували багатьох сімейних лікарів. Жінки, які складають більшість медичного персоналу, намагаються компенсувати нестачу, але фізичне й емоційне виснаження дається взнаки. Окрім того, періодично мобілізуються і жінки-лікарі, хоча на відміну від чоловіків, це відбувається не по повістці, а за власним бажанням.
Попри кадрову кризу, у Запоріжжі не здаються й продовжують інвестувати в медицину. Нещодавно в одній із міських лікарень відкрили оновлене відділення інтенсивної терапії, на реконструкцію якого витратили понад 40 мільйонів гривень. Цей проєкт став можливим завдяки спільним зусиллям місцевої влади, держави та благодійників. Нове відділення оснащене сучасним обладнанням — апаратами штучної вентиляції легень, моніторами для спостереження за станом пацієнтів, операційними столами останнього покоління. Це не просто ремонт, це новий рівень надання допомоги. Лікарня зможе врятувати більше життів.
Відділення розраховане на 32 ліжка (а раніше було лише 18) і призначене для найтяжчих пацієнтів — тих, хто потребує цілодобового нагляду й високотехнологічних процедур. У першу чергу тут лікуватимуть поранених бійців, яких привозять із фронту, а також цивільних, постраждалих від обстрілів. Коли сюди привозять хлопців із ампутаціями чи осколковими пораненнями, розумієш: кожна хвилина на вагу золота. Нове обладнання дозволяє лікарям працювати швидше й ефективніше.
Та чи вистачить цього, щоб компенсувати нестачу рук? Лікарі визнають: навіть найсучасніша техніка не замінить досвідченого персоналу. Апарати — це добре, але хто ними керуватиме? Дуже часто у штаті бракує двох реаніматологів і чотирьох медсестер. Більшість медичних закладів давно працюють на меж можливого. Відкриття відділення стало позитивним сигналом, але без системного вирішення кадрового питання його потенціал може залишитися нереалізованим.
Ще одна зміна, яка торкнулася медичної сфери Запоріжжя, — це реорганізація поліклінік. У місті вирішили об’єднати кілька закладів первинної ланки, щоб оптимізувати роботу сімейних лікарів. За інформацією місцевих ЗМІ, у комунальних медзакладах стало значно менше пацієнтів: хтось виїхав із міста через війну, хтось звертається до приватних клінік. «У деяких поліклініках сімейні лікарі сиділи з 5-7 деклараціями на день, коли норма — 15-20. Це неефективно», — пояснюють рішення чиновники департаменту охорони здоров’я Запорізької міськради.
Об’єднання має на меті перерозподілити навантаження між медиками й скоротити витрати на утримання приміщень. Наприклад, у кількох районах міста вже закрили малозавантажені філії, а їхніх пацієнтів перевели до більших центрів первинної медико-санітарної допомоги. «Ми хочемо, щоб кожен лікар мав достатньо роботи, а люди — доступ до якісних послуг», — саме цим пояснюють свої рішення відповідальні особи.
Проте не всі сприйняли нововведення позитивно. Мешканці околиць скаржаться, що тепер до сімейного лікаря доводиться їхати через пів-міста, а громадський транспорт у воєнний час ходить нерегулярно. «Раніше я могла дійти до поліклініки пішки за 10 хвилин. А тепер — або чекати автобуса, або брати таксі. Для пенсіонерів це проблема», — обурюється 67-річна Людмила Іванівна, жителька Хортицького району. До того ж, у об’єднаних поліклініках побільшало черг, адже кількість лікарів не зросла пропорційно до числа пацієнтів.
Ситуація в медицині Запоріжжя — це історія контрастів. З одного боку, є прагнення до модернізації й покращення умов, з іншого — сувора реальність війни, яка виснажує ресурси й людей. Медики у розмовах зізнаються, що люблять свою роботу, але більшості здається, що вся система тримається на чесному слові. Якби не волонтери й не підтримка колег, давно б усе зупинилося.
Пацієнти також відчувають ці труднощі. «Лікарів не вистачає, записатися складно, але я розумію: війна. Усі стараються, як можуть», — каже Ігор, який лікує хронічне захворювання в поліклініці. Відкриття відділення його не надто порадувало – бо, мовляв, воно існувало і раніше, а його просто відновили. А от закриття давно звичних закладів для більшості мешканців аж ніяк не є позитивним чи зручним.
Загалом же, дефіцит медиків, спричинений близькістю фронту, переїздами й мобілізацією, — це проблема не лише Запоріжжя, а й усієї прифронтової зони. Просто наше місто опинилось на передовій, як обласний центр. Наскільки відомо, у Херсоні такі самі проблеми. Та і у Дніпропетровській області нещодавно прийняли рішення евакуювати з відносно прифронтового населеного пункту лікарню в іншу область.
Щоб вирішити принаймні частину проблем, потрібні системні кроки: підвищення зарплат, соціальні гарантії, можливо залучення спеціалістів із інших регіонів. Поки що ж місто тримається завдяки самовідданості тих, хто залишився, та локальним ініціативам, як-от відкриття оновленого відділення чи реорганізація поліклінік.
Комментирование закрыто.