Cуспільство багато чуло про українських “поліцаїв” – місцевих жителів, які пішли на співробітництво з німецькою адміністрацією та стали невід’ємною частиною німецького силового апарату. Нажаль, багато місцевих жителів стали співучасниками злочинів нацистів на території міста та області.
4 жовтня 1941 року Запоріжжя перейшло під владу німецької адміністрації. З перших днів окупації влада починає будівництво “Нового порядку” в регіоні. На території України була створена допоміжна поліція, яка формувалась з місцевого населення. В Запоріжжі українська допоміжна поліція, згідно з інформацією, яку можна знайти в тогочасних ЗМІ, отримала назву “Українська Поліція Захисту”.
Основною метою даної структури було виконання постанов та розпоряджень німецької адміністрації, бургомістра та начальника управи. Окрім цього, вона повинна була допомагати німецьких каральним органам у переслідуванні та розшуку червоноармійців, партизанів, комуністів, тощо.
Більше того, серед функцій української поліції було вилучення в населення зброї, боєприпасів, фотоапаратів, радіоприймачів, а також розшук схованок. Звичайно, існували і звичайні на той момент завдання поліції, такі як боротьба із порушниками порядку, злочинцями і правопорушниками, дотримання світломаскування.
На основі матеріалів з Державного архіву Запорізької області ми можемо дізнатися про кількість співробітників Української Поліції Захисту в місті. У фонді Штадткомісаріата можна знайти детальнішу інформацію стосовно роботи та персонального складу даної структури. Про загальну кількість працівників поліції нам кажуть, наприклад, списки на отримання співробітниками додаткової харчової продукції. В одній з таких довідок ми дізнаємось, що Українська поліція Захисту міста Запоріжжя нараховувала 6 відділів та штаб поліції госпчастини. Кількість працівників у відділах була різною. У грудні 1942 року в місті Запоріжжя українська допоміжна поліція складалась із 368 осіб.
Протягом періоду окупації серед керівного складу поліції можна назвати наступних осіб: І. Я. Фаст (начальник поліції), Я. Я. Фаст (начальник політвідділу поліції), Плясовиця (заступник начальника поліції), Карасьов (помічник поліцмейстера), Колпаков (заступник Я. Я. Фаста), Орлов (завідувач паспортного столу), Іванов, Лейман І. І. (Начальник 2-го відділення поліції), Омелин (начальник кримінального розшуку поліції).
Згідно з одним з наказів міської управи, середня зарплатня старшого складу поліції становила 500-600 рублів на місяць. Запорізький поліцай Глушко Семен Степанович під час допиту сказав, що отримував зарплатню 740 рублів на місяць та 28 кг ячменя. В останній місяць своєї роботи поліцейським він отримав 900 рублів. Поліцейський Гут Антон Олександрович, на допиті навів такі дані: спочатку він отримував 150 рублів, пізніше отримував 240, 550 та 720 рублів. Його багато разів переводили у різні відділи.
Після вигнання німців колишніми поліцаями детально займались органи НКВС та СМЕРШ. Завдяки документам, складеним під час допитів можна зрозуміти, чим займалась місцева поліція. Наприклад, вищезгаданий поліцейський Гут охороняв табір військовополонених. Він розповів, що поліцейські несли охоронну службу ззовні самого табору. На сторожових вежах варту несли власне німці. Добровольці несли варту прямо всередині табору. Коли німці на вежах йшли із своєї зміни, їхнє місце займали ті, хто наглядав за військовополоненими всередині. Табір військовополонених, на якому він працював, знаходився в бараках заводу №29 (це сучасна Мотор-Січ).
Потім Гута перевели до іншого відділу. Також він розповів про участь в т. зв. “облаві” на ринок, де вони перевіряли документи. Під час відступу німецьких військ Гут брав участь в облаві на людей, які переховувались в плавнях від евакуації. Але як він зазначив, робив він це через накази керівництва, але не за власною ініціативою.
Інший поліцай, Вітер Іван Парфентійович підозрювався у тому, що ньому лежить провина за розстріл німецькими каральними органами Михайличенка Степана Фомича. Ніби то, це він (ще на посаді голови колгоспу в часи радянської влади) був винен у розкуркуленні батька Івана Парфентійовича. Своє положення у поліції останній ніби то вирішив використати як можливість для помсти. Справа через це розтягнулась на багато десятків допитів підслідного та свідків.
Інколи рядових поліцаїв від більш жорсткого покарання рятували слова інших людей. Наприклад, за поліцая Валька Кирила Мироновича заступалась група знайомих йому жителів міста. Вони написали до органів колективний лист про те, що під час окупації Валько, не дивлячись на те, що був поліцейським, не ніс їм ніякої шкоди, та навпаки, повідомляв секретні новини від керівництва, допомагав людям переховуватись від вивезення людей до Німеччини, та під час евакуації німців з Запоріжжя сам з ними сховався і чекав на Червону армію.
Кажучи про долю поліцаїв після війни, слід взяти до уваги, що всі співробітники української допоміжної поліції стали об’єктом переслідуван-ня з боку радянських органів державної безпеки і більшість з них була ув’язнена до різних строків відбуття покарання.
Більше того, навіть після відбуття покарання згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року “Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 року”, колишні поліцаї перебували під наглядом радянських агентів. Не були амністованими ті особи, яких було засуджено за каральні та репресивні дії по відношенню до радянських громадян. Наприклад, заступника начальника політвідділу поліції Колпакова було заарештовано у 1957 році у Сибіру та засуджено у Запоріжжі до розстрілу.
Колишні співробітники української допоміжної поліції потрапляли під реабілітацію лише у другій половині 1990-х років. Зазвичай, висновок про реабілітацію зводився до того, що застосування репресій не припустиме до людей, за якими не було помічено було нічого кримінального.
.
.
Комментирование закрыто.