Сьогоднішній Вознесенівський район носить таку назву не просто так. Колись більша його частина була велетенським селом, що розташувалось під Запоріжжям. Вже протягом XX століття воно поступово стає частиною міста.
В перші роки свого існування майбутня Вознесенка називалася Підгородньою слобідкою або Олександрівською (військовою) слободою. У 1795 р. слобода отримала найменування військової слободи Вознесенки (Вознесенської). На початку ХІХ ст. жителі Вознесенки були переведені в ранг казенних селян, і з того часу село Вознесенка в офіційних документах іменується як «казенне поселення Вознесенське».
З самого початку існування Олександрівського посаду і Вознесенки між ними через балку Капустянку існував міст, через який проходив трактовий шлях. Згодом трактовий шлях перенесли на півверсти нижче старого Кримського шляху. На новому місці також
був побудований міст.
Протягом багатьох років вознесенівці не мали своєї церкви і були парафіянами військової Олександро-Невської церкви, яка розміщувалася в Олександрівській фортеці. І лише з 1823 р., після закриття військової церкви, богослужіння перевели до Вознесенки. В селі почалося будівництво нового храму.
Для будівництва церкви було обрано один з найвищих пагорбів. За спогадами старожилів, при будівництві будинку за адресою бульвар Центральний, буд. № 22 (нумерація 1960-х рр.), частиною нового фундаменту був узятий фундамент старої Вознесенської церкви. Поруч з церквою був старий, як у ті часи говорили, козацький цвинтар.
Перелом в історії життя величезної країни, її розкол, ослаблення фінансових позицій і падіння духовності згубно відбилися на житті нашого суспільства. Нова влада, яка назвала себе радянською, тільки запускала свою ідеологічну машину. Тому шляхом пропаганди, зброї та підміни духовних цінностей, вона намагалася ввести новий ідеологічний порядок, який відмітав всі заперечення, а інакомислячих людей залишав поза законом.
У результаті цієї жорстокої політики по відношенню до населення виникла так звана боротьба з куркульством на селі і залишками інтелігенції в місті. Це явище було досить масовим і його поширеність набула загрозливих масштабів. Навіть у с. Вознесенці (нині частина м. Запоріжжя), де жителі відрізнялися рідкісними добродушністю і милосердям, дійшли справи про розкуркулювання до боротьби з «класовими елементами». Причому, у селі до жорнів нової системи потрапило багато невинних людей. Так, дуже часто в цьому селі застосовувалася така міра покарання як позбавлення права голосу на виборах до органів влади.
Позбавляли цього права здебільшого безпідставно. У списки позбавлених права голосу потрапляли колишні білогвардійці, махновці, поміщики, а також – «за висловлювання проти радянської влади», ті, що «були під судом радянської влади». У той же час не мали права голосу батьки, дитина чи діти яких служили у білій армії. Позбавляли права голосу і за майновою ознакою, хоча владі достеменно було відомо, що у більшості українських сіл, у тому числі у Вознесенці, бідняків майже не було.
Дуже часто за радянських часів було таке, що рідня відповідала за одного зі своїх членів. Як це прийшлось на собі відчути родині Гаврила Андрійовича Гречки. Його позбавили права голосу нібито за сина, який знаходився на службі білих. А насправді було так: коли закінчилася Перша світова, син повернувся у званні офіцера і у 1918 р. поступив на Катерининські залізничні майстерні. А на початку громадянської війни з наступом Білої гвардії був демобілізований і подальша його доля невідома. З цієї причини Гаврило Гречка був позбавлений можливості голосувати.
Довгі репресії не пройшли даремно. Були закриті церкви. репресовані священослужителі, їх долю розділило і багато мешканців села по різним надуманим приводам. Все більше хат починало бути пустими, оскільки Так Вознесенка і підійшла до 1941 року.
4 жовтня 1941 р. с. Вознесенівка було окуповане німецькими військами. «Нова влада» стала насаджувати порядок Третього Рейха. У Вознесенівці була створена сільська управа на чолі зі старостою (сільська громада с. Вознесенівки). Адміністративно Вознесенівка відносилася до Нової частини м. Запоріжжя – Шостого селища. Створена там німецькою окупаційною владою адміністрація і поліція поширювала свою владу і на Вознесенівку. Багато людей було вислано до Німеччини на примусові роботи. Ті ж, хто залишився, мусили якось виживати. Деякі потім були репресовані нібито за «сприяння та співробітництво з окупантами». Це співробітництво полягало в офіційному влаштуванні на роботу, що за часів німецької влади було обов’язковою вимогою.
В післявоєнні роки Запоріжжя поступово поверталося до мирного життя. З відродженням зруйнованих житлових кварталів в Новій частині Запоріжжя поверталися і до проекту забудови багатоповерхівками кварталів старої Вознесенівки. Активна забудова нових кварталів почалася з середини 1950 року і старі хати пішли у минуле.
У 1964 році у зв’язку з знесенням багатьох старих вулиць у місті і приєднанням багатьох висілків до міста Запоріжжя було вирішено скасувати ряд назв, у тім числі і висілку за назвою «Вознесенівка». Таким чином юридично Вознесенівка припинила своє існування.
Комментирование закрыто.