Сьогодні Бердянськ перебуває під окупацією, але ми не забуваємо, що це наше місто. І сьогодні ми пригадуємо як воно з’явилось та поступово збільшувалось. Основною рушійною силою цього був іноземний капітал. Давайте разом подивимось, як це було.
Нагадаємо деякі віхи народження Бердянська. 1830 року закінчено будівництво пристані. Урядовим указом 1835 року, у якості досліду, на 5 років відкрили місто і порт. Остаточний статус з найменуванням «Бердянськ» місто набуло у 1841 році, а герб було надано у 1845 році.
Ще одна дата, яка відіграла потужну стимулюючу роль у становленні міста: в 1842 році Бердянськ стає центром найбільшого за займаною площею та числом селянських дворів повіту. В рамках нинішнього адміністративно-територіального поділу Бердянський повіт повністю охоплював території Бердянського, Приморського, Токмацького, Пологівського районів, а також частково Більмацького, Оріхівського та Приазовського. У господарствах повіту у період товарне зерно вироблялося у дедалі більших обсягах, і хлібороби гостро потребували ринків збуту. Саме необхідність вирішення цієї ключової економічної проблеми зумовила створення та швидке зростання порту та міста.
Керівництво міста відразу ж зіткнулося з багатьма проблемами та найскладнішими завданнями. Причому, розв’язувати та вирішувати їх потрібно було одночасно: будувати місто, організовувати вивізну торгівлю із зарубіжними державами, створювати умови для зростання внутрішньої торгівлі, забезпечувати роботою населення, вишукувати кошти на ці цілі, наполегливо добиватися пільг для учасників будівництва міста. І тодішнє керівництво добре усвідомлювало: без прискореного припливу іноземного капіталу ці проблеми не вирішити і цілеспрямовано шукало партнерів за кордоном.
Першим інтерес до Бердянська виявив капітал купецький, який з’явився незабаром після відкриття міста та порту. За переписом 1897 року у Бердянську проживало 1058 іноземних громадян: з Греції, Італії, Німеччини, Англії, Франції, Австро-Угорщини, Туреччини та інших країн.
Що цікаво, в архівах не збереглося жодного документа, що свідчив би про вияв невдоволення місцевих жителів до іноземців з національних, релігійних чи моральних причин. Більше того, церковні записи, що збереглися, свідчать про чималу кількість весіль, коли під вінець йшли іноземці та корінні жителі. Громадяни інших країн ставали хрещеними батьками дітей бердянців, виступали поручителями на весіллях та брали участь у загальноміських народних гуляннях.
У становленні міста можна виділити два етапи: торгово-купецький (30-70 рр. ХІХ ст.) І торгово-промисловий (80-90гг.ХІХ ст. і перші 16 років ХХ ст.). У першому етапі приплив іноземного купецького капіталу носив масований характер. Саме цей капітал багато в чому забезпечив становлення Бердянська як торговельно-купецького міста.
Найкраще про динаміку кардинальних змін у торгівлі із зарубіжжям свідчать сухі цифри. Кількість суден, що відвідали Бердянський порт, з 1837 по 1864 рік зросла в 3,5 рази. Особливо вражає зростання обсягів вивезеної пшениці з 300 тисяч пудів у 1873 році до 3500 тисяч пудів у 1864 році.
Темпи зростання експорту 11,7 разу за умов збереження кріпосного права у Росії, без перебільшення, можна назвати стрімкими. Великим було і зростання доходів міста від зовнішньої торгівлі. Князь М.С. Воронцов, що побував у Бердянську на початку 40-х років ХІХ століття писав у одному з приватних листів: » Цей порт справді вразив успіхами… Торгівля йде дивним чином. Нинішній рік вже відпущено товарів на 1500000 рублів сріблом і це з того місця, з якого три роки тому не відпускали і на сотню рублів «. Зростання обсягів відпустки товарів та доходів від їх продажу на зовнішньому ринку тривало до початку Першої світової війни у 1914 році.
Іноземні купці вміли працювати, вміли вигідно торгувати. Оптом постачалася за кордон пшениця, і борошно з неї. Збереглися документи, що підтверджують той факт, що пшениця з Бердянська славилася на закордонних ринках високою якістю, а купці, що її доставляли, заслужено прославлялися. Отже, отримували вони на свій капітал прибуток більший, ніж могли б мати на батьківщині, що виправдовувало відомі труднощі та певний ризик.
Виразно видно зиск й з іншого боку – селян повіту та жителів Бердянська. Лише у трьох повітах Таврійської губернії – Бердянському, Мелітопольському та Дніпровському на той час налічувалося близько 85 тис. селянських дворів. Uосподарства цих повітів відрізнялися від аналогічних у російських губерніях своєю заможністю.
Посівні площі названих повітів перевищували півтора мільйони гектарів. Посіви на 670 тисячах гектарів мали товарний характер, зібраний з них урожай йшов на продаж. Причому, у зростаючих обсягах: до 1897 року експорт пшениці зріс до 15 млн. пудів, а 1910-1912 роках — навіть до 25 млн. пудів. Напрошується висновок: десяткам тисяч сільських господарств іноземний капітал гарантував збут вирощеного зерна довгі роки. У Бердянському повіті було 28796 селянських дворів, у тому числі 7724 двори німецьких та болгарських переселенців. Тільки довкола Бердянська виникли десятки хуторів, господарства яких отримували високі врожаї. А самі селяни вимагали заможного життя, оплаченого працею всіх працездатних членів сімей.
Сприятливі умови участі селянських господарств краю у зовнішній торгівлі дедалі більше втягували землеробів у товарні відносини. У короткі терміни в селах повіту було збудовано сотні цегляних зерносховищ для накопичення скупченого зерна та подальшого вивезення його до міста.
Новим явищем у господарському житті селян Північної Таврії Катеринославської губернії стало швидке оформлення візничого промислу. Тисячі селян отримали роботу та заробітки, займаючись доставкою гужовим транспортом зерна до Бердянська та вивозу з нього солі, риби, будматеріалів та інших товарів, так необхідних тоді селу.
До спорудження залізниці до міста прибувала дедалі більша кількість возів із зерном. Іноземний капітал став потужним засобом прискорення розвитку сільськогосподарського виробництва краю, поліпшення життя хліборобів і накопичення селянами коштів. Тому наприкінці 60-х років XX століття в селах Бердянського повіту з’являється невідомий раніше селян кредитний рух у вигляді позичково-ощадних товариств. Вони стали зберігати свої грошові накопичення на придбання нових знарядь праці.
Велика була вигода від іноземного капіталу для жителів Бердянська: купців, дрібних торговців, кустарів, ремісників, власників гужового транспорту та найманих працівників. В експорті зерна брали участь не тільки іноземні купці, а й місцеві, а також торговці-колоністи та іноземці, які вже прийняли російське громадянство та проживали у Бердянську. Вагомим був вклад цієї групи купців у розвиток зовнішньої та внутрішньої торгівлі в нашому краї.
У торгівлі зерном експорту склалася багатоступінчастість. Селяни, які привезли зерно до міста, продавали його дрібним торговцям. Куплена пшениця накопичувалася у зернових складах-магазинах, яких до 1848 року було збудовано понад 200. Дрібні торговці здавали зерно місцевим купцям.
На наступному щаблі частина хліба реалізовувалася іноземним купцям, які проживали в Бердянську і мали тут свої торгові будинки. Інша (менша) частина вирушала з порту експорту бердянськими купцями – оптовими покупцями, що проводили велику торгівлю.
У нинішніх бердянців може викликати здивування, а то й зневіра, що місцевим купцям перепадала від іноземного капіталу, за словами одного з класиків, “дуже хороша частка” прибутку.
Переконливим було зростання експорту у грошовій формі. У вартісному вираженні вивезення товарів з морського порту зросло з 1,5 млн. рублів у 40-ті роки XIX століття до 10,7 млн. рублів до 1910 року. Наведені дані переконливо свідчать – залучення іноземного капіталу до Бердянська дозволило керівництву міста прискорити організацію масштабної зовнішньої торгівлі та таким чином отримати стійке джерело коштів для будівництва міста.
Іноземний капітал стимулював вирішення ще однієї проблеми – створення та розвиток внутрішньої торгівлі. Купуючи товари, іноземці переливали свої кошти в економіку міста та повіту. В ті роки внутрішня торгівля здійснювалася за чотирма напрямками: товарообмін із селянськими господарствами Північної Таврії, внутрішньоміська торгівля, прибережна (з використанням каботажних суден) та торговельні зв’язки гужовим транспортом з іншими регіонами країни.
Внутрішньоміська торгівля йшла досить жваво. Вже до 1848 року в Бердянську діяло 70 купецьких лавок, достатня кількість шин і кав’ярень. Бердянськ зумів сформувати своє міське купецтво, що включало купців 3-ї, 2-ї і навіть 1-ї гільдії (залежно від розмірів капіталу). В останній третині XIX століття чисельність купців досягла 400.
Напрочуд швидко розвивалася і прибережна торгівля. 1839 року до Бердянського порту з вантажем прибуло 188 каботажних суден, 1848 – 300, а 1864 – вже 507. З Криму та прибережних селищ доставлялися сіль, керченський камінь, риба, цемент, інші будівельні матеріали. В останній третині XIX століття ввезення товарів через морський порт досягло двох мільйонів пудів. Прибережна торгівля давала вигоду не лише іноземним та місцевим купцям, а й селянам-чумакам, причому останнім навіть подвійну. Морський шлях доставки солі до Бердянська став коротшим від чумацької дороги в середньому на 320 км. Звідси – виграш для чумаків у часі та в грошах. Замість двох поїздок до Криму чумак за сезон робив три-чотири, а то й більше відвідин Бердянського порту. До того ж, виключалися порожні рейси – у місто чумаки везли зерно, а з порту вирушали із сіллю, рибою, товарами.
Отже, керівництво міста зуміло успішно вирішити проблему організації внутрішньої торгівлі. Розвиток зовнішньої та внутрішньої торгівлі стимулював пільги, які за клопотанням місцевої влади були надані імператором Миколою I на 10 років як іноземцям, так і місцевим підприємцям.
У діяльності місцевого купецтва чітко простежується творча сторона. Нагромаджені за сприяння іноземного капіталу кошти, їх подальше використання мали доленосний характер для міста та городян.
Більшість купців не промотували прибуток, не тримали гроші в скринях, а, виявляючи далекоглядність і мудрість, спрямовували значну частину капіталів у виробничу сферу. Вони ставали заводчиками, фабрикантами, власниками будівельних контор, садів та виноградників. Ось лише для прикладу, чим займались п’ятеро бердянських купців: Зисін – цегельня, Позамонтіров – механічний млин, Безсонов – підприємство з виробництва кисломолочної продукції, Іванченко та Старшенко – консервна фабрика.
У переліку інших виробничих об’єктів, введених у дію до 1848 року, 15 рибопереробних, 15 цегляних, 7 невеликих черепичних заводиків, 3 маслобійні, макаронна і галетна фабрики, кілька вітряків (пізніше їх кількість у місті досягла 25). Частина купців займалася будівництвом, виступаючи у ролі підрядників під час зведення житлових будинків храмів, навчальних, культурних закладів та торгових об’єктів.
Вже на першому етапі існування міста місцевими купцями було закладено основи формування промислового капіталу. Вже у перші десятиліття його існування виникають і швидко розвиваються такі громадські групи населення, як дрібні торговці, кустарі, ремісники, власники гужового транспорту. Співпраця цих груп з іноземним капіталом була взаємовигідною. До початку 80-х років XIX століття вони вже були досить великою частиною населення Бердянська, що іменувалася міщанами. Йдеться не про людей з обмеженим кругозіром, а про ділових власників, які мали визнання та авторитет. Їхні імена були на слуху у городян. Сьогодні такі громадські групи активних бердянців називають бізнесменами, представниками малого та середнього бізнесу.
Керівництво міста цілеспрямовано і наполегливо створювало умови для працевлаштування мешканців: селян, які шукали заробітку, і відставних солдатів, переселенців з інших губерній Росії. Всі вони освоювали нові професії будівельників, торговців, прикажчиків, суднобудівників, рибалок, промислових робітників, вантажників у порту та на складах. І попри складнощі працевлаштування, гострої проблеми безробіття не виникало.
Знаменною для Бердянська стала дата 10 квітня 1862 року. Саме тоді імператор Олександр II затвердив план міста (69 кварталів — у центральній частині, 19 кварталів — Солдатська слобідка-Ліски, 10 кварталів — Німецька слобідка-Колонія). Це було непрямим доказом: місто збудовано, місто відбулося. Порт отримав перспективу подальшого розвитку. У Пам’ятній книзі Таврійської губернії за 1867 рік зазначалося: «Тепер немає сумніву, що для всього Азовського узбережжя Бердянський порт буде тим самим, що Одеса для Чорноморських берегів».
