Мабуть, всім в нашому місті відомо, що колись наш музико-драматичний театр носив ім’я Щорса та був з 1944 року розміщений в Запоріжжі. Сучасна будівля театру веде свій відлік з 1953 року. Знавці історії пригадають, що і до війни в Запоріжжі діяла театральна трупа. Але мало хто знає, що і під час війни, в окупації, в Запоріжжі працював театр, ба більше — їх було навіть два.
Уже за тиждень після початку окупації – 9 жовтня в міському театрі відбулися збори його співробітників, а з 1 листопада розпочалися репетиції. Український колектив сформувався з артистів театру ім. М. Заньковецької, які опинилися в окупації. Керував ним В. Введенський. З цього часу
ставили концерти для німецьких військових. Для цивільного населення театр було відкрито 25 грудня 1941 року. Відтак, театр обслуговував військових («SOLDATEN-THEATER») і місцеве населення. Директорами в різний час були фольксдойче Г. Рігель і Й. Штейнгауер.
З березня 1942 р. новим режисером Запорізького театру став М. Макаренко. У другому номері газети «Нове Запоріжжя» вміщено повідомлення, що готуються музичні опери «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка-Полтавка», а також п’єса українського репертуару без більшовицької переробки за текстом М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» та інші п’єси. А в шостому номері газети була опублікована заява німецького командувача: «Дозволяється робота драмгуртків під керівництвом та участю осіб, які не пов’язані з більшовицькою ідеологією… Рекомендується готувати п’єси українських письменників без більшовицької переробки: Л. Українки, І. Франка,
М. Кропивницького, Т. Шевченка та інших не більшовицьких поетів».
Невдовзі директор міського драматичного театру запросив глядачів на виставу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. До плану постановок на 1942 р. увійшли такі твори: «Вій» М. Кропивницького, «Циганка Аза» М. Старицького, «Степовий гість» Б. Грінченка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Майська ніч» за М. Гоголем та інші.
Станом на 1 березня 1942 р. у театрі працювало 58 артистів, 17 музикантів і 44 працівники адміністративно-допоміжного персоналу. Доречі, театральні колективи відновили свою діяльність не лише в м. Запоріжжі. Так, у Мелітополі діяв Народний театр ім. Т. Шевченка, де працювала трупа
М. Островського. З успіхом працював міський театр в Бердянську.
Нова влада не чинила перепон роботі театру. Вона намагалася акцентувати увагу на національних почуттях українського народу, демонструючи свою прихильність до всього українського. Наприклад, у наказі № 2 від 29 вересня 1942 р. польової комендатури Оріхова, зазначалося: «…Метою нашої політики є залучення українського населення до добровільного співробітництва, це вимагає більшої терпимості до його (українського населення) культурного життя. Тому допускається відвідування театрів, концертів, кіно і народних заходів (народні танці, ігри) з метою підвищення життєрадісності і бажання працювати, а також припинення небажаної політичної діяльності
серед населення».
У документах фінвідділу міської управи за липень 1942 р. театр згадується у переліку тих установ культури, чия діяльність є повністю витратною, а тому повинен працювати без прибутку. У цьому списку значилися також міський сад, звіринець і клуб. А у наступному, 1943 році в Запоріжжя приїхав ще один театр.
До початку Другої світової цей колектив виступав у Ленінграді, і вважався одним з провідних у країні. З початком війни театр не був евакуйований і пропрацював в місті всю першу блокадну зиму. І лише в березні 1942 року влада вирішила евакуювати тих, хто залишився у складі і вижив, у П’ятигорськ.
Трохи відпочивши, Радлов зміг відновити роботу колективу. Як і раніше, продовжували виступи. Виступали й у найближчих містах – Желєзноводську, Кисловодську, давали концерти у військових частях. До серпня Радлов відновив «Гамлета» з К. Злобіним у головній ролі. Фронт був уже зовсім близько, але акторів не евакуювали, боячись паніки в місті. Прем’єра «Гамлета» відбулася 6 серпня, а 8 серпня до міста прорвалися німецькі війська. Того ж дня групу сімейних акторів вдалося вивезти попутними машинами до Нальчика, пізніше К. Злобін і Б. Смирнов приєдналися до трупи Театру комедії Миколи Акімова, евакуйованої до Сталінабаду. Тим, хто залишився в П’ятигорську, обіцяли транспорт наступного ранку, але на світанку місто зайняли німці.
Через кілька днів при реєстрації мешканців німці виявили акторів радлівського театру і міського Театру музкомедії на чолі з Ф. І. Кремлевським. Надійшов наказ розпочати роботу. В надії на швидке повернення своїх і прагнучи всіма силами зберегти театр, Радлов та актори підкорилися.
На початку 1943 року радянські війська перейшли в наступ і опанували район Кавмінвод. Проте надії радлівців на визволення не справдилися — перед відступом із П’ятигорська німці під конвоєм відправили театр до Запоріжжя. Тут, далеко від фронту, ситуація була спокійнішою.
Актори розмістилися на приватних квартирах, сцену міського Будинку культури «Петроградський театр під керівництвом Радлова» (так тепер значилося на його афіші) поділяв із вищезгаданою українською трупою під керівництвом актора та режисера М. К. Макаренка. Роботу розпочали у лютому колишнім репертуаром.
З колись великої трупи залишилися М. Володимирова, А. Касаткіна-Трофімова, Є. Суйковська, О. Томіліна, Т. Якобсон, П. Антонович, Б. Виноградов, С. Голубєв, Є. Котов, Н. Крюков, М. Трофімов , А. Радлова. За час поневірянь у трупі утворився невеликий допоміжний склад із молодих «бездипломних» акторів, для яких Радлов проводив заняття з основ драми. Він, як і раніше, грав Дюваля-батька, а при необхідності виходив і в інших ролях, замінюючи хворих акторів. Його головною та невідступною думкою як у П’ятигорську, так і тут було зберегти театр, до якого він сам та виховані ним актори-однодумці вклали так багато сил.
Окрім того, прибуття таких відомих професіоналів дало змогу повчитись у них акторської майстерності. Саме завдяки Радлову і його підказкам Макаренком було поставлено «Сон літньої ночі». Високий рівень постановки відзначив як ревізор із Берліна, так і сам Радлов.
Колектив трофейного театру, якісам Радлов, сподівались що тепер німці перестануть тягати їх за собою, і можна буде дочекатись в Запоріжжі радянських військ. Він регулярно обговорював з Макаренком те, що відбувається на фронті, і щиро сподівався дочекатись звільнення.
Але сталося не так, як вони думали. Перед відступом з міста німці знов вивезли театр, він потрапив у Німеччину, а згодом — у Францію. Там їх, зрештою, звільнили американці. І тут Радлов зробив найгіршу в своєму житті помилку — вирішив повернутись в СРСР. Він щиро думав, що йому і далі дозволять працювати. Але одразу після повернення він, його дружина Анна та інші актори були відправлені до таборів за «зраду Батьківщині».
Анна Радлова загине в таборах, сам Радлов виживе і помре у 1958 році в Ризі, встигнувши ще повпливати на розвиток театрального містецтва в цьому місті. А одна з найкращих акторок театру Тамара Якобсон після звільнення з таборів довгий час вимушена буде працювати в театру в Норильську, не маючи змогу реалізувати себе на сцені.
Комментирование закрыто.