Запоріжжя та область: батьківщина Батьки Махно

Місто в Запорізькій області, де до війни проживало трохи більше 13 тисяч осіб, відоме як батьківщина анархіста та учасника Громадянської війни Нестора Махна. З початку повномасштабного російського вторгнення Гуляйполе зазнає частих обстрілів — за даними місцевої влади, там зараз залишається близько трьох тисяч людей. Від Гуляйполя до села Дорожнянка, окупованого російськими військами, трохи більше шести кілометрів.

Заснування міста

Поселення Гуляйполе було засноване 1785 року. До 70-х років XVIII століття, через близькість до турецького кордону, вздовж річки Гайчур селилися тільки кріпаки-втікачі селяни і божевільні сміливці – запорізькі козаки та гайдамаки.

Інформація про джерела назви села Гуляйполе неоднозначна. Одні дослідники стверджують, що село назвали через те, що тут довгий час залишалася незаселена пустка – вільний степ. Інші наполягають, що таку назву дали переселенці із села Гуляй-Поля (сучасний Златополь — райцентр Кіровоградської області). Як би там не було, невелике військове поселення перетворилося на містечко, яке на початку ХХ століття на весь світ прославив один із найвідоміших анархістів Нестор Іванович Махно.

Розвиток завдяки купцю

Сімейство Кернерів з’явилось у Гуляйполі приблизно у 1860-х роках. Глава сімейства Борис Самойлович Кернер вже мав статус купця 2-ї гільдії Олександрівського повіту. Перше, що він зробив як купець, то це викупив у місцевих заможних землевласників близько 550 га землі, на дохід від обробки яких його сім’я жила довгий час.

Через деякий час, 1876 року, Борису Самойловичу надається новий купецький розряд – статус купця 1-ї гільдії. Пізніше чоловік налагоджує нові зв’язки, починає торгувати із закордоном, отримувати більше прибутку від нещодавно створеного торгового дому «Кернер та сини», відкритого того ж року.

Рекордні 20 років Борис Кернер перебував у статусі купця 1-ї гільдії Олександрівського повіту, чого не могли не відзначити вищих чинів, які надали йому звання «почесного громадянина». Разом із сім’єю Борис починає розвивати свій «бізнес», внаслідок чого Гуляйполе виходить на новий етап еволюції: у селі з’являється безліч магазинів, де торгують змішаними товарами, будуються велика комора для зберігання зерна, складські приміщення та безліч торговельних лавок. У цей же період сімейство Кернерів стає найбагатшою родиною всього селища.

1902-й – переломний рік для всього Гуляйполя. Маючи солідні грошові накопичення, Кернер вирішує відкрити у селі перший Банк взаємного кредиту, будинок якого будує власним коштом. Головою банку стає старший син Бориса – Ісаї. Ця новина прославила прізвище сімейства на всю Катеринославську губернію, на території якої було не так багато банківських установ, тому відкриття фінансової структури у невеликому селі не могло не спричинити резонансу.

Крім підприємницької діяльності, Кернери активно займалися благодійністю. Так, молоде покоління Кернерів чимало пожертвувало на відкриття першого у Гуляйполі єврейського училища, яке й згодом активно підтримували матеріально. Також сімейство підприємців виділило гроші на будівництво синагоги, так само першою у всьому регіоні.

Махновські часи

Батько Махно не потребує додаткових представлень. Його група партизан, також відома як «Чорна гвардія», складалася переважно з місцевих мешканців та всіх, хто бажав виступати проти тих, хто намагався порушити свободу Гуляйпільщини.

Для успішних виходів у бойові відправлення махновці почали використовувати тачанки: вони обладнували вози з кулеметами для швидкого переміщення між позиціями. Територія дій «вільної армії» була обширною — від Азовського узбережжя та Запоріжжя до Донбасу та Харківщини.

У різні періоди махновці стикалися з військами Центральної Ради, Гетьманату та німецько-австрійського експедиційного корпусу. Вони активно опір виступали проти сил «білогвардійців». Це відбувалося в контексті об’єднання з більшовиками, які обіцяли Нестору підтримку його анархістських ідей та майже автономії Гуляйпільського краю. Однак після того, як партизани з «Вільної території» допомогли «червоним» розгромити «білих», більшовики атакували «махновців» ззаду й оголосили про їх переслідування. Партизани почали боротьбу й з більшовиками, але сили були нерівні. Червоноармійські загони довго обстежували околиці Гуляйполя, полюючи на «учасників бандформувань» та «ворогів радянської влади», як вони їх називали.

Отаман Махно був поранений, але вдало втік до Європи, де мандрував через кілька країн, громадсько виступав проти СРСР, і врешті оселився у Парижі. Там у 1934 році він помер від тривалої хвороби.

Форпост супротиву

З початком 1990-х років «Вільне» місто Гуляйполе перетворилося з пасивного радянського населеного пункту на українське місто з аграрними підприємствами, жвавими ринками та історичними будівлями, що збереглися ще з початку минулого століття. Тут можна побачити будинок родини Нестора Махна. Місто було відоме панківськими та рок-фестивалями, а пам’ятник отаману встановили в 2009 році за кошти тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Також обговорювалося перенесення праху революціонера з Франції до України, втім, цього так і не сталося.

Зараз Гуляйполю не до пам’ятників та веселощів. Це місто опинилося на шляху просування російських військ у 2022 році і тепер зазнає жорстоких втрат від обстрілів. Росіяни не припиняють атакувати місто, випускаючи артилерійські снаряди та високоточні ракети «повітря-земля». Але бувають і смішні кур’ози. Одна з ракет знищила дерев’яну будівлю на околиці міста, яку використовували як вбиральню.

Постійні обстріли поставили Гуляйполе на межу гуманітарної катастрофи. Місто зараз без світла, води і газу. Мобільний зв’язок теж майже відсутній. Люди живуть у підвалах і готують їжу на вулицях у казанках. Частина майже 14 тисяч мешканців Гуляйполя виїхала в перші тижні війни, але багато залишилися, особливо пенсіонери та хворі люди. Волонтери організовують доставку їжі для тих, хто залишився.

Тим не менш, місто продовжує бути форпостом української оборони. Російські військові, що втратили вже тисячі своїх товаришів на підступах до Гуляйполz, звуть його «злым городом». Будемо сподіватись, що скоро вони остаточно покинуть наш край і будуть бачити Гуляйполе хіба у своїх спогадах.