Міста подібні до людей: в кожного своє обличчя і своя доля. Уздовж берегів колишшнього Каховського водосховища розташувалося відносно молоде та чарівне місто Василівка, яке визначено пережити як радісні моменти, так і випробування.
Заселення цього місця було розпочато наприкінці XVII століття запорозькими козаками та кріпаками, які втекли від своїх власників. У 1775 році, після припинення існування Запорозької Січі, розпочався процес розподілу земель цього регіону серед поміщиків. Один із таких поміщиків і був Василь Степанович Попов, керівник канцелярії князя Григорія Потьомкіна, якого пізніше призначили секретарем Катерини II.
Отримавши в подарунок від цариці 43 тисячі десятин землі в Придніпров’ї, він переселив сюди багато кріпаків зі своїх маєтків на Катеринославщині, Чернігівщині, Полтавщині, а також кілька кріпацьких родин, які він придбав у Курській губернії. Поселення на землях В. Попова з часом стали відомі як слободи, а на честь власника з’явилася слобода Василівка.
Після смерті Катерини II та вступу на престол імператора Павла I у 1799 році, Василь Попов повернувся до свого маєтку і зайнявся господарською діяльністю. В порівнянні з іншими селами, Василівка розвивалася швидше, оскільки вона розташовувалася поруч із переправою через річку Карачокрак, на шляху до Криму. Протягом 1820-1830 років XIX століття тут були збудовані різні заводи, зокрема цегельний, винокурний і завод з випалювання вапна. У 1831 році Василівку перевели до категорії містечка, і вона служила головним адміністративним центром управління всіма маєтками Попова.
Економічна система поступово еволюціонувала в напрямку створення великого феодально-кріпосницького господарства, в якому провідними секторами стали вівчарство та зернове господарство. Вироблені продукти експортувалися до Криму, а звідти – за кордон. Тимч асом відбувалося поступове покріпачення поселенців-старожилів.
Поміщик змушував їх сплачувати оброк, який згодом заміщався відробітком. Селяни працювали на нього кожного третього тижня, потім другого тижня, а згодом – до п’яти днів на тиждень. Жителі Василівки мали обмежені земельні володіння – до трьох десятин на одну душу, які обробляли вручну чи залучаючи корів. Різниця між переселеними кріпаками та покріпаченими селянами швидко зникала.
Напередодні скасування кріпацтва нащадки Попова володіли 14 тис. десятинами землі в Мелітопольському повіті. У Василівці існувало близько 300 селянських дворів, де проживало 1,9 тис. людей. Після реформи 1861 року кріпаки здобули «голодну волю». Селяни втратили практично 50% землі, якою вони користувалися до 1861 року. Багато ревізьких душ отримали дарчі наділи у розмірі 1,5 десятини.
За повний подушний наділ, тобто 6,5 десятин, селянин повинен був протягом двох років сплатити поміщикові 30 крб., а потім вносити в казну по 7 крб. 20 коп. щороку протягом 49 років. Вартість наділу становила 382 крб. 80 коп. – майже 60 крб. за десятину, в той час як його ринкова ціна не перевищувала 14-15 карбованців. Багато селян не мали коштів для викупу, тому більшість з них була змушена працювати на панщині. Сам Попов визначав кількість робочих днів на своїх землях і встановлював плату за ці дні.
У 1874 році Лозово-Севастопольська залізниця прокладена через Василівку, що призвело до значного збільшення прибутку маєтку. У селі була введена в експлуатацію залізнична станція, яка спочатку називалася так само, як і село (у 1898 році перейменована на «Попове», а від 1956 року отримала назву «Таврійськ»).
Завдяки введенню різних платежів і податків, бідні та середні верстви села опинилися в скрутному фінансовому становищі, що призвело до їхньої бідності. Селяни стали неспроможні виплачувати свої борги поміщику. За переписом населення 1884 року серед 371 селянського господарства 45 не володіли землею, стільки ж обробляли від 1 до 5 десятин, а 95 господарств мали від 5 до 10 десятин. Отже, половина господарств перебувала в бідній ситуації. Третина з них не мала власної тяглини, і практично всі були без власного інвентарю. У той же час 39 господарств обробляли близько 50 десятин, а 7 — понад 50 десятин кожне.
Така нерівність не могла тривати довго, і 19 лютого 1863 року селяни вирішили припинити виконання своїх повинностей в економіці. Навіть за умов загроз та втручання посередника мирового порядку, вони відмовились подальше підкорятися панщині. Тільки завдяки використанню поліції та солдатів вдалося подолати опір колишніх кріпаків.
На початку 1886 року у Василівці, яка була центром Василівської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії, проживало 1910 осіб у 325 дворах. Населення містечка мало доступ до різноманітних установ, таких як православна церква, синагога, школа, лікарня, 7 лавок, завод сельтерської води, спиртовий склад і постоялий двір. Щорічно проводилися три ярмарки: 21 березня, 20 червня та 26 вересня. В умовах відсутності земельної власності селяни стикалися з безземеллям, бідністю і голодом, що призводило до захворювань. Медична допомога була недостатньою, а лікарня на 10 ліжок обслуговувала велику кількість населення волості, яке налічувало понад 23 тисячі осіб.
Більшість мешканців була неписьменною, і в період з 1870 по 1900 рр. лише дві земські школи та одна парафіяльна школа надавали освіту, в яких працювали всього три вчителі. Лише 12% населення могло писати і читати, а серед жінок цей показник становив всього 4%. У 1912-1914 рр. земство відкрило ще дві однокласні школи в містечку. З початком роботи невеликої бібліотеки у 1903 році з’явилася можливість читання книг, але вона була обмежена кількістю у сотню примірників. Бібліотеки при школах також існували, але вони не мали українських видань.
Під час Першої світової війни значна частина працездатного чоловічого населення була мобілізована до армії, а понад 40% робочої худоби було реквізовано. Кількість безкінних і однокінних господарств майже подвоїлася, і жінки та підлітки стали основною робочою силою. Багато земель залишалося неосіяними.
Відповідно до ухвалення Мелітопольського повітового з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів від 22 січня 1918 року, Рада націоналізувала власність поміщика Попова. Селянам було передано у користування 33 тисячі десятин землі, а також всі споруди, худобу та сільськогосподарський інвентар.
На території Василівщини тривала громадянська війна протягом практично чотирьох років. З квітня до листопада 1918 року мирних мешканців систематично грабували і вбивали австро-німецькі війська, а з середини 1919 до початку 1920 року – денікінці. У липні 1920 року місто опинилося під контролем врангелівців. Постійні революційні зміни влади, масштабні руйнування під час воєнних дій призвели до глибокої економічної кризи в міському господарстві.
Із часом життя в селищі почало налагоджуватися. У 1924 році була заснована комуна «Незаможник». У 1928 році розпочалася процес колективізації, і було створено перші чотири артілі: «Клим Ворошилов», «Червоний агроном», «Червоний степ» і «Перше травня». Протягом року майже половина хліборобів приєдналася до колгоспів. У 1930 році в Василівці з’явилася МТС. Економічні досягнення сприяли підвищенню добробуту василівців. Кам’яні будинки замість хат-мазанок, електрифікація значної частини житлового фонду, нова школа та Будинок культури на 450 місць змінили обличчя села. У 1935 році була зведена районна лікарня на 40 ліжок, а згодом пологовий будинок і фельдшерсько-акушерський пункт.
Мирний розвиток був перерваний Другою світовою війною. Василівщину окупували нацистські загарбники протягом двох років (жовтень 1941 — жовтень 1943). Доля місцевого населення в умовах військових труднощів була трагічною. Внаслідок відступу німецьких військ місто зазнало значних руйнувань, а всі соціальні об’єкти були знищені. 27 жовтня 1943 року визволити Василівку змогли два гвардійські полки 59-ї Червонопрапорної дивізії і 526 окремий мінометний полк 3-ї гвардійської армії 3-го Українського фронту. Два місцевих герої – командир авіаційного полку В. Й. Давидков і розвідник М. Д. Кравець – отримали звання Героя Радянського Союзу.
Після визволення розпочалася відновлення національної економіки. Від 1945 до 1949 року відновлено колгоспне виробництво. У 1945 році Василівка отримала статус селища міського типу, а в 1957 році – міста районного значення. Вже у 1964 році завершилося будівництво взуттєвої фабрики, яка річно виробляла понад 1 мільйон пар взуття, а зооветеринарний технікум був перетворений на радгосп-технікум «Перемога». А у 1967 році бригадира колгоспу імені Ватутіна М. А. Величка було визнано Героєм Соціалістичної Праці за указом Президії Верховної Ради СРСР.
Сьогодні Василівка представляє собою сучасне місто з розвиненою соціальною інфраструктурою, сучасними промисловими компаніями, закладами культури та освіти, а також туристичними об’єктами. За межами міста визначаються такі відомі підприємства, як «Василівський елеватор», завод «Оліс», ВАТ «Василівський авторемонтний завод», «Василівський завод технологічного обладнання», «Міда» та інші.
У місті активно проводилася робота з просування культурної та історичної спадщини з метою збільшення туристичної популярності. Однією з найвизначніших туристичних атракцій є історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова», який знаходиться у будівлі колишнього палацо-паркового ансамблю маєтку генерала Василя Павловича Попова. Початок будівництва споруди був покладений у 1883 році, і його завершення відбулося у 1894 році. Музей представляє собою приклад видатної замкової архітектури пізнього класицизму.
У місті функціонували різноманітні культурно-мистецькі заклади, серед яких варто відзначити Будинок культури, художню галерею та народний театр. Мистецькі колективи регулярно брали участь у всіх мистецьких подіях і фестивалях, як на рівні району, так і області. З особливим захопленням василівці приймають гостей реабілітаційного центру для хижаків, де вони можуть спостерігати за тваринами, які не зустрічаються в природі цього регіону.
Нині Василівка – це сучасне місто, жителі якого творять нову історію. Щороку сюди приїжджали багато туристів з інших областей України та із-за кордону. Люди поверталися додому з гарними враженнями про наш чудовий край.
Нажаль, з весни 2022 року місто окуповане російськими загарбниками. Багато василівців зазнали тортур та принижень за проукраїнську позицію. Звісно, знайшлися і зрадники-колаборанти. Втім, мешканці міста і досі сподіваються, що зрештою їх місто буде визволене від загарбників.
