В історії Запорізької області за часів незалежностіУкраїни було більше десятка різних губернаторів. Якісь з них займали цей пост тривалий час, а якісь – лічені місяці. Втім, впевнено можна сказати, що лише прізвища деяких з них памятають більшість запоріжців. Діючого губернатора Малашко ми поки обійдемо увагою, оскільки він занадто мало перебуває на посаді, і підводити підсумки зарано.
Можливо, вже ніхто не пам’ятає, але на пост першого губернатора колись не призначали, а обирали шляхом голосування. Так і отримав свій пост В’ячеслав Похвальський. Сам він був вихідцем з колишньої компартії, що і не дивно.
Очолюваний В.В.Похвальським виконком у зв’язку з важкою економічною ситуцією в області йде на відкриту конфронтацію з Києвом (всенародно обраний губернатор області міг собі таке дозволити): “область змушена піти, — за словами голови обласної ради та виконкому, — на неординарні заходи . Не чекаючи на затвердження держбюджету, сесія обласної Ради має затвердити свої тимчасові нормативи бюджетних відрахувань. Ми повинні заявити про позицію території, і миритися з нехтуванням наших інтересів з боку Києва не будемо”. Ще більш різку заяву приймає сесія Запорізької обласної ради народних депутатів, в якій не просто потрібно надати області певний ступінь економічної самостійності, а й звучать прямі звинувачення на адресу уряду: “Застарілі підходи до формування місцевих бюджетів поглиблюють протиріччя між центральними органами та органами регіонального та місцевого самоврядування”.
Втім, згодом вдалось налагодити відносини з Президентом. Кучма призначив Похвальського губернатором, і можливо все було б і далі добре, якби не вибори. У 1998 році проходили парламентські вибори, і Похвальський, як і усі губернатори, мав посприяти виграшу провласної Народно-демократичної партії (НДП). Але НДП вибори у Запорізькій області програла, причому розгромно. Як і обіцяв тодішній прем’єр, “зміни у кадровій політиці” у зв’язку з поразкою в області НДП були негайно: 9 квітня Президент підписує Указ про звільнення Похвальського з посади голови ОДА “у зв’язку з поданою заявою”.
Новий голова ОДА обіймав посаду керівника обласної НДП, і був призначений на нову посаду, найімовірніше завдяки протекції Валерія Пустовойтенка. До того він довгий час очолював колись секретниз завод «Радіоприлад», за часів незалежності завод став нікому не потрібним і переживавсуттєву кризу. Втім,це не завадило Куратченку знайти покровителів у столиці.
Майже відразу після свого призначення Володимир Куратченко говорить про пріоритетність у своїй майбутній діяльності “енергозбереження”. Однією із складових частин політики “енергозбереження” було прагнення губернатора щодо підпорядкування собі газового ринку області. І тому Куратченко намагається витіснити звідти інші впливові структури. 19 червня виходить його рішення про визнання роботи «Запоріжгазу» незадовільною, а в серпні В.А.Куратченко виступає проти газотрейдерів, що закріпилися на ринку області.
Замість схеми, що склалася, він висуває ідею про проведення в області з 1 липня 98-го дворічного експерименту з оптимізації розрахунків за газ, і всіма силами намагається “проштовхнути” це рішення в уряді, що йому і вдається: 4 вересня виходить постанова Кабміну “Про впровадження спеціального порядку розрахунків за споживаний природний газ та вироблену з нього теплову енергію у Запорізькій області”.
Активно втручається Володимир Куратченко і у виробничу сферу, що виявилося у звільненні ним із посад низки директорів (і насамперед директора найбільшого титано-магнієвого комбінату Бакуменка). Йому вдається також домогтися звільнення з посади президента союзу промисловців “Потенціал” впливового директора алюмінієвого комбінату Бастригу та приходу на його місце колишнього заступника Похвальського Петра Ваната.
Деякий час Куратченко працював в Києві, але згодом повернувся на посаду губернатора. Втім, цей «другий захід» виявився не настільки позитивним для нього. В основному він запам’ятався боротьбою з діючим мером Запоріжжя Головко, у якій Куратченко виявився союзником претендента на крісло мера Олександра Поляка. Також у цей час Куратченко зблизився з СДПУ(о) та Григорієм Суркісом. Це і визначило його подальшу відставку, адже Кучма виступав за рівновагу у владі без «перекосів» на будь-яку користь.
Вперше Євген Карташов опинився на цій посаді якраз під час від’їзду Куратченко до Києва. Але нового призначення довелося почекати. Наступником Куратченко став Олексій Кучеренко. Проте за Кучеренка проблем у Запоріжжі не поменшало, оскільки він не зумів налагодити контакт із місцевою елітою, і замість вирішення господарських завдань зосередився на приватизації стратегічних підприємств області. За вісім місяців Кучма відправив його у відставку.
Зрештою, новим губернатором призначили Карташова. На посту губернатора Карташов запам’ятався перш за все агітацією за провладні політичнісили, а також толеруванням місцевоговеликого бізнесу. Якщо його попередники бачили своє завдання в тому, щоб перетворити місцеві підприємства на «дойну корову» для центральної влади, Карташов був більш орієнтованим на місцевісили і активно сприяв укриттю їх реальних доходів. Зрештою, за що і отримав персональну догану від Кучми у листопаді 2002 року.
Невідомо, скільки б ще Карташов пробув губернатором, якби не раптова смерть мера Запоріжжя Поляка. Карташов вирішив балотуватись на пост мера, виграв вибори і більше на пост губернатора не повертався. Наступником його став Володимир Березовський,який був давнім товаришем і знайомим Карташова, тому контроль за справами в області у Євгена Григоровича все одно залишився.
Часи президента Ющенка запам’яталися в Запоріжжі, зокрема, безладом в управлінні областю. Пост губернатора спочатку зайняв журналіст Юрій Артеменко, але нічим суттєвим не запам’ятався і був звільнений у тому ж 2005 році.
А от наступним губернатором став Євген Червоненко. Один з головних соратників Ющенка на Майдані, спочатку не викликав особливих захоплень у традиційно «регіоналівському» Запоріжжі. Але по прибуттю на місце Червоненко зумів налагодити зв’язки з політичною та підприємницькою елітою регіону.
Серед своїх пріоритетних завдань Є.Червоненко називав вирішення проблем медичного обслуговування та екології, які завжди були гострими в області через пріоритетний розвиток індустрії. Вже за тиждень після свого призначення Є.Червоненко заявив: «За минулий тиждень у Запоріжжі я зробив стільки, скільки раніше не міг зробити ніхто». Йшлося насамперед про виділення з держбюджету 10 млн. грн. субвенції для «Запоріжелектротрансу», а також постачання обладнання для амбулаторії та фельдшерсько-акушерського пункту. Також він заявив про намір впровадити у Запоріжжі систему автоматизованого дистанційного контролю викидів в атмосферу. Крім того, Є.Червоненко ініціював (і незабаром завершив) встановлення пам’ятника жертвам Голодомору.
Також він сформував раду при голові облдержадміністрації – дорадчий орган із широкими повноваженнями у вирішенні питань соціально-економічного розвитку регіону. До його складу увійшли переважно керівники підприємств регіону (зокрема промислового гіганта «Запоріжсталі»); аграріїв, працівників науки та культури у раді не було.
Зірка Червоненка закотилася лише наприкінці 2007 року. Він втратив довіру діючого президента Ющенка, і був знятий його указом. Ходили чутки, що незабаром Червоненка призначать міністром чи замом міністра, але цього так і не сталося.
Наступником Червоненка став Олександр Старух. Уродженець Запоріжжя, він був зобов’язаний своєю кар’єрою іншому запорізькому політику – Сергію Соболєву. Старух мав історичну освіту, отриману тут же, в Запоріжжі. До того працював при адміністранції президента, а до того – був серед тих, хто вів кампанію Ющенка як кандидата в Запоріжжі.
На посаді губернатора Старух запам’ятався двома речами. По-перше, численними інтерв’ю, у яких він дуже часто повідомляв доволі пафосні речі. Зокрема, колись його запитали, чи планує він працювати з іншим президентом, окрім Ющенка? На це Старух відповів, що до цього питання варто повернутись не раніше 2016 року, тобто висловив впевненість що Ющенко буде займати посаду і у подальші каденції. Також новий губернатор неодноразово висловлював багато патріотичних гасел, наголошував на козацькому минулому і т.д.
Водночас, губернаторство Старуха супроводжувалося неодноразовими скандалами із розподілом землі. Доходило до того, що на кадастровій карті з’являлись ділянки землі, виділені прямо посеред Дніпра. Водночас, цілі території в області відходили до приватної власності осіб, яких ЗМІ пов’язували з особою губернатора.
Як би там не було, з приходом до влади Януковича, Старуха звільнили. Знову повернувся він до влади вже за президента Зеленського. Два попередніх губернатора, призначених Зе-президентом, були заплямованічисленними корупційними скандалами та екологчною катастрофою у лиманах на території області. Також численні матеріали про корупцію в області оприлюднювали як ЗМІ, так і ряд нардепів.
Тому призначення Старуха стало намаганням центральної влади зрештою позбавитись від токсичності в області. Зрештою, певною мірою це вдалося. Старух у другу свою каденцію не запам’ятався якимось сильними скандалами (втім, як і здобутками). Але на цей раз на його долю випали серйозні випробування.
Першою стала епідемія коронавірусу. Довелося займатись розгортанням пунктів вакцинації, оснащати лікарні області необхідним обладнанням. Це робилося, але достатньо повільно. Втім, підведення підсумків цієї діяльності не сталося, оскільки розпочалсь повномасштабна війна.
І от саме вона і підкосила кар’єру губернатора. По-перше, катастрофічна неготовність області до війни призвела до того,що більшість її було захоплено фактично за один день. Увесь спротив окупантам був справою підрозділів ЗСУ та НГУ, а також місцевих патріотів.
Обласна ж влада не допомагала майже нічим. Навіть не вдалося організувати більш-менш працюючу схему постачання гуманітарної допомоги на окуповані території, а також евакуації звідти населення. Остаточно ж переповнила чашу терпіння хвиля негативу, пов’язана із пропажею гуманітарної допомоги, що надходила у ЗОВА з-за кордону. Розслідування ще триває, але негативу було стільки,що зрештою у києві вирішили змінити керівництво області.
Трохи повернемося назад. За часів Януковича облатсь очолювали різні люди, але найяскравішим був, звісно, Олександр Пеклушенко. Він був давнім прибічником партії регіонів і Януковича особисто, і проводив відповідну політику і в області. Також Пеклушенко не забував і про кримінальні зв’язки, що було типово для часів Януковича. Зокрема, губернатор відкрито називав кримінального авторитета Анісімова своїм другом. Щоправда, і Анісімов тоді вважався не бандитом та рекетиром, а «бізнесменом».
Як би там не було, а у політичному флюгерстві Пеклушенка точно звинуватити не вийде. Під час Євромайдану він не побоявся вийти до мітингарів під будівлею обладміністрації. Зокрема, він сказав наступне «Я з цим партбілетом жив, живу — з ним і помру» (про партквиток «Партії Регіонів»). Після втечі Януковича був знятий з посади. А через рік, у 2015 році його було знайдено мертвим із вогнепальним пораненням. Офіційно було об’явлено про самогубство, хоча явних мотивів до цього у Пеклушенка не було. Виходить, що екс-губернатор таки дотримав свою обіцянку.
Комментирование закрыто.