Нажаль, контрнаступ влітку не закінчився тими результатами, про які мріяло українське суспільство. Причин у цього багато, але не нам про них говорити, це справа фахівців. Ми ж сьогодні поглянемо на те, як бачили бої під Запоріжжям самі росіяни, яку вони склали думку про наш край та хід бойових дій.
У якості нашого сьогоднішнього «експоната» ми розглянемо одного з колишніх російських зеків, який підписав договір з Міністерством оборони і долучився до загонів Шторм-Z, які якраз і формують з подібних особистостей. Особливістю подібних підрозділів є те, що вони не можуть відмовитись від виконання наказів. Дамо слово самому окупанту:
Ми маємо беззаперечно йти туди і на ті завдання, куди неможливо чи недоцільно посилати підрозділи, сформовані із вільних людей. Це умова угоди. Держава дає нам можливість зіскочити з дуже нехилих термінів, отримати дострокове погашення судимості і можливість повернутися до повноцінного життя через півроку, але ми беремо на себе зобов’язання йти в саму «дупу», найлютіше м’ясо, туди, куди не піде більше ніхто.
Доречі, зеків ніхто не відправляє на війну не навченими. На підготовку відводяться приблизно два тижні. Вони були розміщені в таборі, розташованому за три кілометри від полігону. Щодня, о сьомій ранку, у повному одязі, у броні та касках, зі зброєю та підсумками з чотирма магазинами, зеки пішки висувалися на заняття.
Транспорт був, але їх цілеспрямовано ганяли пішки, у якості тренування. Назад, о 15-00 так само. Стріляли десь по 8-10 магазинів на день. Стріляли лежачи, з коліна стоячи. Усіми трьома режимами (вони озброєні новими автоматами АК-12, у нього три режима стрільби, а не два, як у старого АК-74).
У навчанні основний наголос робився на штурм окопів. У програму входили також штурм житлової зони і підземних комунікацій, форсування водних перешкод. Але до вивчення останніх двох премудростей справа не доходить. Інструктори (з числа колишніх «вагнерівців») вимагали засвоїти спочатку штурм окопів. Коли навички «курсантів» їх задовольнили, часу на подальше навчання вже не залишилось.
Щодо власне України росіянин ілюзій немає:
Гілки, посипані колючками, чіпляють мене за форму, ремінь автомата, рюкзак, боляче, до крові розтинають руки, намагаються хльоснути по обличчю. Тут все проти нас, у цій проклятій країні.
Все нас ненавидить. І навіть акація намагається схопити мене за плече, затримати, не дати мені втекти від свисту ззаду, що стрімко наростає. Я падаю на колючі, пружні гілки, вони пружинять, намагаючись виштовхнути мене назад, назустріч оглушливому вибуху…
Про українських військових ворог каже з повагою. «Супротивник показав себе найкращим чином.
Український солдат витривалий, невибагливий, ідейно вмотивований, налаштований іти до кінця. 47 бригада «Магура» — одна з найбільш боєздатних з’єднань ЗСУ — була задіяна в боях за Роботине, і показала себе дуже сильним і серйозним противником».
Безпосереднім командиром зеків був дехто з позивним «Басмач». «Містер Басмач не витрачав грошей на будь-яку нісенітницю. Усі фінанси, які він мав, містер Басмач витрачав на екіпірування.
Відмінний і дуже дорогий бронежилет. Розвантаження, що ефектно облягає його жилисте, м’язисте тіло. Якісний камуфляж. (…) Він був досконалий. Ідеальний. Він мав лише один невеликий недолік. Містер Басмач ніколи не був на передку. І не було такої сили, яка б могла його туди затягти.».
Підрозділ з зеків зрештою приписали до 810-ї бригади морської піхоти. Пересічні бійці та молодші командири ставилися до зеків, як до рівних. Начальство ж вище рангом сприймало їх скоріше як двоногу тяглову худобу і своє ставлення навіть не приховувало. Зеки були для них щось на кшталт «хіві» при піхотній дивізії Вермахту. Витратник, необхідний у тому, щоб звільнити для найважливіших справ своїх штатних бійців.
Зеків зрештою кинули на штурм школи в Роботиному. Ніякої розвідки не проводилося, тому жодної інформації не було, росіянам лише сказали, що на українських позиціях сидять алкаші та пенсіонери, від яких не варто очікувати військової звитяги. Закінчилось все підбитим БТР, накритою з мінометів групою та панічним відступом з кинутими тілами своїх товаришів.
За три місяці свого перебування у зоні бойових дій росіянин зміг пригадати лише один вдалий для їх підрозділу бій, коли вони змогли виконати своє завдання. У всіх інших випадках завдання були або просто самовбивчі, або безнадійні. Загалом, підрозділи з зеків кидали у якості «пожежної команди» у намаганні виправити ситуацію після проривів українських штурмових груп. Зазвичай це мало допомагало, адже активно працювали дрони ЗСУ і зеків-штурмовиків накривали міномети, артилерія чи інші засоби вогневого ураження.
В полон зеки намагаються не здаватись, і самі в полон беруть тільки за потреби і за наказом. Активно працює російська пропаганда, яка говорить їм, що «зеків в полон не беруть». Насправді ж згодом виявилось, що один з зеків, який здався в полон, потім з’явився в ютубі, де давав інтерв’ю і розказував про реалії служби. Це примусило задуматись інших, чи все справді так, як їм кажуть. Втім, готовність воювати як і раніше, залишалась високою.
На сьогодні цей підрозділ перекинуто у Херсонську область, під Кринки. Автор, нажаль, поки що продовжує служити у складі морської піхоти, але вже на тиловій, адміністратівній посаді. Побажаємо йому скорішої відправки додому у цинковому ящику, а вам, шановні читачі, сподіваємось, було цікаво.
Комментирование закрыто.