У XIX столітті іноземні консули займалися комерцією, володіли підприємствами та торговими фірмами, і одним із таких був Джон Грієвз, британський віце-консул. Гривз, який був довіреною особою фірми «Клейтон», яка володіла торговими складами сільгоспмашин та гармат, викупив у неї майстерні, що й послужило фундаментом майбутнього заводу.
За однією з класифікацій, до якої, між іншим, докладно звертався в одному з рапортів офіційний представник Великої Британії у Бердянську Джеймс Ернест Наполеон Зораб, консули, які знаходились у містах Російській імперії, поділялися на не торгуючих і торгуючих (“non-trading and trading”), причому і влада, і місцеве населення ставилось до представників цих двох категорій
по-різному.
За цією класифікацією Джон Грієвз, на відміну від перших за хронологією осіб, які представляли інтереси Великої Британії у приморському місті, належав саме до торгуючих (“trading”), або ж “Consuls honoraire”. Втім, він зміг заслужити щиру повагу з боку і державної бюрократії, і місцевого населення.
Бердянці називали британського представника на напів-місцевий манер – Джон Едуардович. За глибоко вкоріненою місцевою традицією, ми будемо подавати прізвище англійця як “Грієвз”, тоді як, скажімо, у менонітських джерелах і літературі воно частіше подається як “Гревз”.
За даними шеффілдської публікації 1923 р., вже у 21-річному віці (тобто близько 1866 р.) Джон Едвард Грієвз поїхав на Південь України. Це, між іншим, пояснює, чому його ім’я не увійшло до
даних перепису 1871 р. по місту Шеффілд. Про британського підданого Джона Грієвза у 1911 р. видання “Весь Бердянск и его уезд. Адресно-справочная и торговопромышленная книга” повідомляло, що у 1876 р. він відкрив у Бердянську склад іноземного сільськогосподарського знаряддя, а також майстерню при складі.
Зрозуміло, що Грієвз у цьому аж ніяк не був піонером для Бердянська і повіту: ще на початку 1860-х рр. саме на ниві продажу британських жниварок тут діяв шотландець Джордж Юм. Втім, тоді як Юм надовго у Бердянську не затримався, та й не розгортав тут виробництва, Грієвз, який спочатку був представником британської фірми “Clayton & Shuttleworth”, пішов значно далі.
З цього приводу одне з видань зазначало, що саме починаючи з 1876 р. завдяки як енергійності самого Джона Грієвза, так і “в высшей степени выгодному моменту в истории сельско-хозяйственного машиностроения в России” у Бердянську почало розвиватися виробництво, яке тепер справедливо можна було характеризувати як перше на всій території Таврійської губернії. На російському імперському ринку постійно зростав попит на сільськогосподарські машини, що закономірно зумовило появу і пропозицій: стали робитись спроби налагодити виробництво таких машин вже на місці, причому, в ідеалі, – з місцевої сировини, не закуповуючи все
за кордоном.
При цьому навіть видання “Весь Бердянск и его уезд. Адресно-справочная и торгово-промышленная книга” було змушене констатувати, що ментальною перешкодою для реалізації
таких спроб було поширене переконання, що все російське є гіршим за іноземне. Аби подолати такий погляд (якого дотримувались у тому числі і сільськогосподарські виробники), було потрібно докласти чимало енергії і таланту.
Поки ж недовіру місцевих сільськогосподарських виробників до вітчизняної техніки долав у Бердянську Джон Грієвз, якого, щоправда, при всьому бажанні важко було зарахувати до “росіян”.
Британський підданий, не обмежуючись лише продажем іноземних машин, у 1883 р. відкрив невеличкий завод на Воронцовській вулиці.
Вже у 1886 р. саме Джон Грієвз був першим у переліку головних купців (не імпортерів чи експортерів) Бердянська, поданому британським консулом Вільямом Георгом Вагстафом у
щорічному рапорті про стан торгівлі у портах Азовського моря.
Причому напроти прізвища Грієвза стояло уточнення щодо сфери діяльності – “сільськогосподарські машини”. Ймовірно, тісним контактам Джона Грієвза зі своїми родичами та колегами із Шеффілду Бердянськ великою мірою завдячує тому, що у рапорті за 1887 р. британський віце-консул Харві Роберт Лоу повідомляв, що Бердянськ отримує деталі сільськогосподарських машин із цього англійського міста.
Той же віце-консул у рапорті за 1889 р. писав, що хоча в цій частині Російської імперії тепер рідко можна зустріти англійські товари, замовлення товарів саме із Шеффілду продовжували робитись. Напевно, буде зайвим казати, що і багато з інших характеристик, які віце-консул Харві Роберт Лоу давав у своїх рапортах місцевому сільськогосподарському машинобудуванню, напряму стосувались саме заводу Джона Грієвза.
Разом із тим, Грієвз займався не тільки експортом, але й імпортом: в архіві можна знайти «Разрешение торгово-промышленному обществу “Джон Гриевз и Ко” в Бердянске беспошлинного привоза из-за границы 5000 панцирных отвалов”.
У 1910 р. завод Грієвза був представлений окремим павільйоном на обласній сільськогосподарській, промисловій і кустарній виставці у Катеринославі. На цій виставці продукція заводу отримала велику та малу золоті медалі, велику та малу срібні медалі в номінації “Сільськогосподарські машини та знаряддя”. Серед експертів виставки значився Г. І. Грієвз.
Перша світова війна вдарила як по бізнесу, так і особисто по Джону Грієвзу: за дипломатичними повідомленнями він, як британський консул, був заарештований німецькими властями у Дрездені. На цей час Грієвз вже мав за плечима сім десятків років.
Розпочався складний процес перемовин про обмін полоненими, при цьому принаймні частина
переговорів британським і німецьким урядами велась не напряму, а за посередництва американців. На певному етапі була досягнута попередня домовленість, що уряд Великої Британії дозволить залишити територію Сполучего Королівства доктору Вернеру Кішме (Werner Kieschme) та погодиться відпустити колишнього почесного німецького консула у Манчестері Шлагінтвайта (Schlagintweit), а натомість німці звільнять Джона Грієвза та британського віце-консула у Круа (Франція) Ангуса Фаулкнера (Angus Faulkner).
Після того як Грієвза та його дружину було звільнено з-під варти, він повернувся на деякий час у Бердянськ. Тут він перебував певний час, контролюючи виробництво, тут же працювали і два його сини.
За твердженням авторів книги “Бердянск. Взгляд через столетия”, “когда в России появились признаки революции”, Джон Грієвз швидко зорієнтувався, поїхав до Петрограду і продав свій завод
артилерійському управлінню (чиї військові замовлення він до того виконував); вже у 1917 р. Джон Грієвз “со всеми родственниками и компаньонами выехал в Англию”.
Схожа інформація подана і в книзі відомого радянського письменника Володимира Бєляєва, який у 1926 р. прийшов у ливарний цех заводу працювати формувальником. Йдеться про опублікований у 1950 р. як остання частина трилогії “Стара фортеця” роман “Місто біля моря”. Автор, який невдовзі, в 1952 р., за свою трилогію отримав Сталінську премію, вклав в уста радянського директора заводу наступні слова: “Английского капиталиста Джона Гриевза мы в Лондон выгнали и в свои руки.
Однак, насправді Річард Грієвз, братом прадіда якого був британський віце-консул у Бердянську, у 2003 р. записав, що Джону Едварду Грієвзу довелося тікати до Англії саме в 1918 р., при цьому “втративши все, включно із більшістю членів його родини”. Там же Річард Грієвз згадує про лист Джона Едварда Грієвза до якогось друга в Німеччині, в якому описувались “жахи більшовицьких звірств у Бердянську”.
До наших часів вцілів будинок родини Грієвзів, що на колишній Воронцовській вулиці (згодом – вулиця Комунарів, а з 2016 р. – Консульська). Не виключено, що Грієвз перебудував будинок, який колись, ще за часів першого за хронологією британського консула у Бердянську Камбербетча, належав Янцену. Втім, і досі зберігся вхід у підвал, який навряд чи зазнав суттєвих змін ще з часів першого власника споруди.
[…] а останнім дореволюційним власником будівлі став купець Рагінський, який купив його в 1909 році. За всіх […]