В Запоріжжі і досі іноді живуть старі легенди про козаків, які переказують у якості байки, гумору чи навіть історичного факту. Завдяки роботам різних, не дуже добросовісних письменників та авторів, і досі живуть не дуже-то достовірні легенди і розповіді про козаків, які надають їм зовсім чужих якостей.
На Січі справді була військова демократія, відома з доісторичних часів. Нічого особливо нового та оригінального в ній не було і, більше того, відмінність Січі від сусідніх держав не можна назвати принциповою.
Нарриклад, Річ Посполита за формою устрою була аристократичною республікою, демократія в якій була безперечно більш інституціоналізованою, тобто оформленою законодавчо, ніж на Січі.
Московське царство прагнуло візантійського ідеалу абсолютної монархії, але стало такою лише у XVIII столітті, а до того була фактично сословно-представницьким суспільством, яке теж можна назвати демократичним.
Формальна рівноправність запорожців нікого обманювати не повинна – там була багата козацька старшина, була незаможна голота. Мало того, під час повстань були ще самоназвані козаками селяни і міщани, яких козаки рівніше собі не вважали.
Знаменитий довгий чуб оселедець – це особливо важливий атрибут зовнішності запорізького козака. Відрощували його лише досвідчені та загартовані у боях запорожці. Сенс у нього закладали сакральний: запеклий козак внаслідок своїх пригод був надто грішний, і пекла йому було не уникнути; лише за довгі чуби, за легендою, милостивий Бог міг витягнути його з пекельних котлів.
За вбивство одного козака іншим злочинця чекала найжорстокіша страта — його закопували живцем разом із убитим. Проте найстрашнішим злочином вважалося злодійство всередині Січі. Навіть найменша крадіжка каралася стратою. Порядки в Січі були досить суворими: злодійство, розбій, насильство у мирних християнських селищах каралися смертю. Сварка між товаришами була під забороною і каралася батогом. Такі порядки проіснували у Січі близько двох століть.
Головним заняттям у Січі було полювання та риболовля. Жили запорожці спочатку в Січі разом. Кожен курінь мав своє приміщення, що являло собою сплетений з хмизу курінь з накинутими зверху кінськими шкурами. У куренях велося спільне господарство. Звичайною їжею були соломаха — житнє квашене тісто; тетеря — юшка з житнього борошна; щерба — рибна юшка.
Також ходовою є думка про те, що про запорізьке військо являло собою військове братство, порівнянне з католицькими чернецько-лицарськими орденами, тобто про те що запорожці взяли обітницю безшлюбності і так суворо його дотримувалися, що у всіх тисячах вивчених документів жінки навіть не згадуються. Згідно з цією думкою, лише неодружені вважалися власне запорізьким військом, «товариством», брали участь у «військових подвигах» та мали право на здобуття військових посад та звань.
Жінкам назавжди було заборонено відвідувати Січ. Причому виняток не робився ні для матерів, ні для сестер, ні для дочок, приховування яких на Січі вважалося кримінальним злочином і жорстоко каралося, аж до страти. Причому подібна заборона стосувалася не тільки Січі, а й ретраншементу, що знаходився при ній, де стояв російський гарнізон.
Однак, якщо згадати різноманітні оповідання та перекази, то можна зустріти там неодноразові згадки про те як козак знайшов собі дівчину або дружину, іноді це були жінки, захоплені як ясир в Туреччині чи в Криму. Тобто козаки жіноцтва аж ніяк не цурались. І їхня активність часто не обмежувалася доглядом за домашнім господарством, вихованням дітей та вигляданням чоловіка-козака з походу. Деякі жінки цілком собі проживали на Січі, але маскувались при цьому під чоловіків, голячи голови та носячи чоловічий одяг.
Загалом, жінку, незалежно від її статусу в сім’ї, захищали першою, тому що вона була хранителькою козацького роду. Жінки тих часів не могли бути присутніми на зборах, не мали права голосу (їхнім «голосом» виступали батько, старший брат, отаман або хрещений батько), але вони користувалися великою пошаною.
Глава сімейства не так часто з’являвся вдома, більшу частину життя він проводив на війні, на військовій службі або на кордоні. За його відсутності главою залишалася жінка. Вона відповідала за всю сім’ю, оберігала, виховувала, годувала дітей і старих членів родини. Ще з козацьких часів зберігається відмінна особливість української жінки зберігати охайною, чистою та затишною свою оселю, мати гарний вигляд.
Знову-ж таки, маємо два міфи. Один каже про те, що козаки були гуляками-розбишаками, які ніби постійно пили та гуляли. Це можна зустріти і у відповідних розповідях та казках про козаків. Інший міф свідчить про, навпаки, тотальну тверезість у козаків, особливо на війні.
Правда ж насправді посередині. В ті часи випивка не була чимось дивним чи нетиповим, пияцтво було властиве всім людям того часу, і військовим зокрема, і під час війни – в особливості. Польскі шляхтичі, наприклад, іноді напивались до такого стану, що не могли вступити в бій вчасно, через що коронне військо не раз мало проблеми.
Що ж до козаків, то варто згадати, наприклад, облоги козаками Хмельницького Львова. Тоді польський гарнізон міста очевидно не міг втримати оборону, і міська влада вирішила врятувати місто від розграбування та знищення хабарем, який дали козакам і Хмельницькому. Суттєву частину хабаря становила якраз горілка. Тобто, випивці козаки були зовсім не чужі. Але за пияцтво, яке призводило до випадків загибелі побратимів, могли легко покарати смертю. Одним словом, пили, але і про військову справу не забували. А от їхні нащадки, часом, полюбляли більше різні наркотичні речовини, ніж алкоголь – це якщо говорити про початок XX сторіччя. Більше почитати можна тут.
Комментирование закрыто.