Уявити собі вулицю Мирослава Симчича в Запоріжжі ще десь 15 років тому було доволі важко. Зате в ті роки у нас було повно вулиць, названих на честь комуністичних вождів та різноманітних партійних діячів. Зараз же ситуація докорінно змінюється.
Народився Мирослав Симчич доволі далеко від Запоріжжя — селі Вижний Березів, що на Івано-Франківщині. 1941 рік став для юного Мирослава Симчича знаковим — він вступив до лав юнацької мережі ОУН.
Восени 1943 року, перед самим випуском з Коломийського архітектурного технікуму, доля кинула його на фронт. Він опинився в першому курені Української народної самооборони (УНС) в Космачі, де служив кулеметником. Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов у Чорний Ліс. За винятком чоти, де був Симчич, на його основі була сформована нова сотня. Районовий «Орел» направив Мирослава знову до Коломиї, цього разу для виконання розвідувальних завдань.
З приходом більшовиків навесні 1944 року сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, організованої в селі Завоєли, Космач. Закінчивши вишкіл, він був направлений до Буковинського куреня УПА («БУСА») в сотню «Криги» на посаду чотового. Пізньої осені 1944 року, на прохання сотенного Мороза, командування перевело Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню.
Сотня одразу ж вирушила в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила кілька колгоспів та розігнала місцеві винищувальні загони («стрибки» або «яструбки»). Далі сотня рейдувала Буковиною, повернувшись перед Різдвом 1945 року. А вже після свят отримала наказ йти на Космач. Це був початок найбільшої слави Мирослава Симчича, який згодом стане одним з найвідоміших сотенних УПА.
Все почалось з того, що залогу в селі Космач, що складалась з бійців НКВС та пари десятків прикордонників, почали обстрілювати групи повстанців. Вже о 10:30 3 лютого 1945 року штаб 256-го полку в Коломиї отримує від командира космачського гарнізону Сафронова радіограму відкритим текстом: «Веду бій в оточенні, набої закінчуються, протримаюсь не більше двох годин».
Підполковник Олексій Дергачов не зволікає і вже за годину вирушає на допомогу. Під його командуванням — взвод 9-ї стрілецької роти, взвод 3-ї роти, два відділення автоматників, мінометний взвод, дві обслуги станкових кулеметів. Групу супроводжують заступник командира полку з політичної роботи майор Семен Курдов, офіцери політчастини, лікарі, начальник зв’язку. Всього — 85 осіб, 4 вантажівки «Форд-6», санітарна машина та штабний джип «Вілліс».
О 12:00 в Яблунові до них долучається заступник командира полку зі стройової частини капітан Василь Шикін з 40 стрільцями. Перед річкою Рушір біля однойменного присілка колона зупиняється — дерев’яний міст розібраний. Дергачов наказує спішуватися. Боєприпаси повантажують на «Вілліс», який збираються на руках перенести через річку.
Чекісти не підозрюють, що за якихось 30 метрів від них розташувалася засідка — 215 повстанців Березівської сотні. Формально їхнім командиром був Михайло Юрцуняк — «Юрко», який нещодавно заступив пораненого сотенного Дмитра Негрича — «Мороза». Але «Юрко» не мав досвіду партизанської війни в горах, тож передав організацію командирові 3-ї чоти Мирославові Симчичу — «Кривоносу».
«Вілліс», на якому везли боєприпаси, на момент атаки опинився на відкритому місці, за 100 метрів попереду решти машин. Перехресний вогонь повстанців одразу ж забрав життя командира полку та трьох офіцерів.
Стрілянина не стихала. Протягом півгодини чекісти не могли налагодити бойовий порядок. Лише двом групам солдатів під командуванням капітана Грошенка (3-я рота) та старшого лейтенанта Кузнєцова (9-я рота) вдалося обійти повстанців з флангів. Їхні атаки змусили вояків УПА послабити вогонь по колоні. Це дало можливість основним силам розгорнути станкові кулемети й міномети та розпочати організований опір.
Звуки бою досягли села Брустури, де базувався загін прикордонників полковника Чугунова. Він негайно відправив на допомогу чекістам опергрупу 31-го загону — 250 бійців.
Приблизно о 14:00 повстанці, втративши перевагу і не маючи шансів на перемогу, змушені були відступити. Бій тривав майже дві години. Тоді втрати чекістів склали 12 осіб, зокрема і 4 офіцерів, серед яких був і підполковник Дергачов. Він не був генерал-майором, як це можна було зустріти в численних публікаціях про цей бій. Та і загиблих сотень чекістів тут теж не було, тож залишимо заяви про 350-400 вбитих чекістів на совісті самого Симчича або того, хто йому про такі втрати розповів.
Втім, цей бій був однозначним успіхом повстанців. Вони втратили лише одного свого вбитим і успішно виконали своє завдання. В подальшому Симчич воював проти радянської влади аж до грудня 1948 року, коли через зраду його явку змогли викрити чекісти. В непритомному стані він потрапив у полон.
Суд виніс жорстокий вирок: 25 років ув’язнення та 5 років позбавлення прав. Якщо в партизанці небезпека чатувала на кожному кроці, то в таборах ГУЛАГу вона ставала постійною супутницею. Важкі кліматичні умови Півночі, каторжна праця та свавілля кримінальних в’язнів — ось з чим довелося стикнутися Мирославу Симчичу. Він потрапив до ГУЛАГу в часи формування «особлагів» — спеціальних таборів для «ворогів народу». Умови життя тут були жахливі, але все ж таки існував один «привілей»: значний відсоток засуджених за 58-ою статтею були політв’язнями.
«У неволі було чітко видно різницю між хлопцями-упівцями, які зі зброєю в руках боролися в повстанській армії, та цивільними, — згадував Мирослав Симчич. — Останні якось легше переносили знущання конвоїрів, тюремників, «побутовиків»… Ті ж, хто на волі тримав у руках зброю, і в таборах поводилися відповідно. Гордого гірського орла неможливо втримати в клітці і годувати з рук. Орел завжди залишається орлом».
З першого дня Симчич відмовився працювати, за що тричі поспіль отримав по 15 діб карцеру. Це означало 45 діб у 50-градусний мороз в неопалюваному приміщенні. Ледь живого його вже не змушували працювати. Та не здаючись, він знаходив нове заняття — гуртував навколо себе в’язнів, які давали відсіч кримінальникам.
Одного разу до табору завезли 200 чеченців-кримінальників, які з перших днів почали тероризувати політв’язнів. Попередження не допомогли, тож терпець українців увірвався — барак з чеченцями було спалено.
Як злісного порушника режиму Симчича на півтора року кинули до карцеру. Про той період він згадував скупо: «Холод, голод, спрага висушили мене, мов блощицю». Проте його врятували друзі, які в негоду, ризикуючи життям, підповзали до БУРу (бараку усиленого режиму), який охороняв озброєний солдат на вишці, й на довгій палиці передавали йому хліб.
Вийти на волю пан Мирослав зміг аж 1963 року. Оскільки повертатись в рідні краї йому було заборонено, то довелось обирати іншу місцевість. Симчича давно приваблювала козаччина, тож він обрав саме наше місто.
Довелося поборотись, щоб отримати прописку, однак після скандалу в міськвиконкомі Симчич таки домігся свого. Доречі, його приписали резервістом в частину, яка зараз є 55 артилерійською бригадою Збройних Сил України.
Прописка дала можливість Мирославу не лише знайти дах над головою, а й роботу. Спочатку він працював помічником сталевара, а потім перейшов до цеху ремонту металургійних печей на «Запоріжсталі». Сам Симчич згадує про цю роботу: «Гірше за неї може бути хіба що пекло».
Незважаючи на нетипову для запорізького металурга біографію, Симчича в цеху поважали і навіть підвищили у розряді. Головний інженер цеху Георгій Чирва якось зізнався йому, що чекісти змусили його стежити за «потенційно небезпечним» працівником.
Згодом Мирослав зустрів свою долю — Раїсу Мороз, доньку хазяйки будинку, де він винаймав кімнату. Побачивши її майже вперше (до цього вони лише мимохідь перетиналися), чоловік одразу запропонував їй руку і серце, попередивши про те, що життя з політв’язнем не буде легким. Але Раїса без вагань погодилася. «І це запорізька комсомолка, та ще й секретар комсомольської організації цеху!» — досі дивується Симчич. У 1965 році у них народився син Ігор.
Всі запоріжці, знайомі з родиною Симчичів, дуже тепло відгукуються про пані Раїсу. «Корінна запоріжанка, і при цьому мабуть ще більша бандерівка, ніж чоловік», — сміється місцевий громадський діяч Олександр Черненко.
Спочатку подружжя жило в літній кухні приятельки Раїси. Згодом їм вдалося купити трьохкімнатну квартиру в новій «хрущовці» — будинку №50 по вулиці Союзній у Заводському районі (нині це вулиця Добровольчих батальйонів).
Здавалося, життя налагоджується. Мирослав і Раїса створили сім’ю, народження сина Ігоря стало для них великою радістю. Проте у 1968 році сталося те, чого ніхто не очікував — Мирослава знову арештували «за нововиявленими обставинами».
Прямо на заводі троє кадебістів з Івано-Франківська надягли на нього кайданки і наступного дня літаком доставили до Львова. Звідти його машиною перевезли до Івано-Франківська. Як пояснював сам Симчич, «членів ОУН, вояків УПА брежнєвська зграя знову розпочала представляти перед світом бандитами-зарізяками, аби виправдати масові репресії над інакомислячими».
«Кривоноса» (псевдонім Симчича) намагалися змусити публічно покаятися, обіцяючи за це звільнити в залі суду. У разі відмови погрожували розстрілом. Чекісти також намагалися вплинути на Раїсу, яка їздила до чоловіка, але марно — вона не здалася під їхнім тиском.
Слідство так і не знайшло жодних «нововиявлених» злочинів Симчича. Натомість було скасовано стару постанову 1956 року, за якою йому скоротили термін ув’язнення в таборах за першим вироком з 25 років до 10. І чоловік знову відправився «досиджувати».
У таборі він поводився так само, як і минулого разу — не йшов на «шлях виправлення», часто потрапляв до карцеру. Дружина постійно їздила до нього на побачення, і у 1971 році у них народився другий син — Мирослав.
Під час відбування покарання Симчич отримав ще 5 років за «табірний бандитизм» — жорстокі бійки з «блатними», яких адміністрація нацьковувала проти «політичних». Оскільки після цього Мирослава офіційно вважали вже не «політзеком», а звичайним «побутовиком», його дозволили перевести ближче до родини — у зону суворого режиму в селі Мала Токмачка на Запоріжжі (зараз це Оріхівська колонія №88).
У 1985 році Мирослав Симчич нарешті виходить на волю після тридцяти двох з половиною років ув’язнення. Він повертається до Запоріжжя, до коханої та вже дорослих синів. Знову влаштовується на роботу на «Запоріжсталь» у транспортний цех – спочатку слюсарем, а потім токарем. У цеху до немолодого вже повстанця ставилися прохолодно – він не пив і не любив гучних компаній, а секретар комсомольської організації налаштовував людей проти нього. «Водії, а їх було в цеху сто двадцять, не розуміли дивакуватого токаря, гадали, що сектант якийсь», – розповідає він.
Одного дня до Мирослава підбіг натовп водіїв. «Дєд, … твою мать! Почему нє пострєлял всєх коммуністов? Вон іх сколько, сволочєй, єщьо ходіт вокруг!«, – пригадує він емоційні репліки. «Скільки встиг – стільки вбив», – відповів упівець, не розуміючи, що відбувається.
Йому простягнули свіжий номер «Індустріального Запоріжжя» зі статтею про злісного бандерівця, вбивцю Симчича. Статтю зачитали на п’ятихвилинці, щоб налаштувати колектив проти нього, але вийшло навпаки: «Після прочитання статті з незрозумілого дивака-«дєда» я став для них героєм, хоча зайва реклама тоді мені була ні до чого». Водії навіть допомогли «діду» збудувати дачу – він мав клаптик землі на Правому березі, біля Дніпра.
Починалася нова епоха – Перебудова. Ветеран-повстанець долучився до національного руху Запоріжжя, ставши для молодих активістів уособленням мудрості та життєвого досвіду. Від пропозицій членства в новостворених організаціях він відмовлявся – вирішив до кінця життя бути тільки оунівцем.
«У Запоріжжі виявилося чимало колишніх політв’язнів, свідомих інтелігентів і робітників», – каже Симчич. Він згадує спілкування з добре відомими в Запоріжжі тогочасними активістами: повстанцем Василем Марковичем, Олександром Черненком, Сергієм Айбабіним. «У прокомуністичному, пролетарському місті ми змогли на виборах 1994 року обрати до Верховної Ради Сергія Соболєва, нащадка запорізьких козаків Соболів».
А в 1996 році міська рада Коломиї запросила Мирослава Симчича повернутися в рідні краї. Він погодився, і з тих пір лише іноді заїжджав в наше місто. Пішов з життя 18 січня 2023 року. А 29 листопада 2023 року у місті Запоріжжя вулицю Лізи Чайкіної перейменували на вулицю Мирослава Симчича.
[…] брат актора загинув в лавах УПА, а молодший помер ще маленьким, під час Голодомору. […]
[…] Час розставив крапки над “і”. Яка ж доля спіткала обох видатних мазепинців? Іван Липа помер у Винниках під Львовом у 1923 рік, де ї похований. Син Юрій підняв його знамено і проніс достойно до 1944 року, поки під Яворовом на Львівщині його не закатували енкаведисти. […]