Багато хто з нас читав в дитинстві про безстрашних підпільників організації «Ревком», що вели антинацистську пропаганду та бойову роботу під час окупації німцями Запоріжжя. Але чи існувала ця організація? Хто в неї входив? І звідки пішли всі ці відомості?
Ревком (Революційний комітет) – саме таку назву мала підпільна організація, що діяла у 1942 – 1943 роках на території міста Запоріжжя. Члени організації керували діями інших підпільників, визволяли в’язнів з табору військовополонених, проводили диверсії на заводах, антифашистську агітацію, розробили план збройного повстання та активно збирали для цього зброю.
Наприкінці лютого 1943 р. здійснили напад на німецьку автоколону, вбивши німецького офіцера та вартового. На початку березня підпільники вбили ще п’ятьох німців та їх союзників. 15 березня
почались арешти і група свою діяльність припинила. Такий перебіг подій був поданий в звіті Запорізького обкому КП(б)У «Про діяльність підпільних партійних організацій та партизанських загонів, що діяли в період Великої Вітчизняної війни на території Запорізької області».
Традиційно керівниками Ревкому вважаються Ачкасов Л. Л. (Л. Карпенко) та Миронов (Михальчук) Б. І., інші загони з такими командирами невідомі. У жовтні 1943 р. групи вже не існувало, а її лідери були, за наразі пануючою версією, розстріляні.
Начальник УНКДБ по Запорізькій області ще у березні 1945 року сумнівався в реальній роботі з підготовки збройного повстання, систематичній антинімецькій агітації. Було заявлено про наявність вигаданих у ревкомівськіх звітах акцій та випадковості деяких реальних епізодів. Підкреслювалася матеріальна зацікавленість в проведенні деяких акцій.
Наприклад, розберемо одну з перших акцій ревкомівців. Радянський наступ зими 1943 р. спричинив евакуацію Слов’янська. До Запоріжжя прибула колона автівок, яка розташувалася на Чарівному хуторі. Саме на цю колону 17 лютого і напали ревкомівці. Практично усі ревкомівці повідомляли про вбивство декількох охоронців, в тому числі німецького офіцера. При огляді машини, були знайдені мішки з радянськими та німецькими грошима.
Не виключено, що німецькими нападники вважали карбованці Райхскомісаріату Україна. Саме гроші, а також цінні речі і були вилучені. Частково гроші були розподілені між учасниками групи, частково зариті на городах. І хоча декларувалося, що готівка пішла на потреби підпілля, жоден з авторів звітів не пригадував куди саме вона була витрачена. А от запис про витрати на одяг для співмешканок зберігся. Таким чином, це був скоріше звичайний бандитизм, хоч і спрямований проти окупантів.
Також було підтверджено факти перешкоджання відправки остарбайтерів на роботу в Німеччину. Щоправда, робили це не просто так, і не з ідеологічних чи патріотичних міркувань. Все було набагато банальніше: за грошову винагороду можна було отримувати корисну посвідку чи бути виключеним зі списків на відправку.
Одним з головних джерел інформації про дії ревкомівців стали доповіді Михайла Сажченка. Він називав себе начальником штабу. Перед вигнанням німців Сажченко і справді очолював озброєну групу людей. Щоправда, про жодні її дії проти німців не було відомо. Щоб легалізуватись, Сажченко і почав вдавати з себе підпільника, водночас заднім числом зараховуючи до свого загону людей, що загинули під час окупації. Наприклад, розповідаючи про підпілля на «Запоріжсталі», Сажченко 8 разів називає Гончара — Гончаровим. Це не випадкова помилка чи обмовка, він просто не знав як правильно звали людину, яка ніби-то була його соратником.
Для повноти картини згадаємо також про мешканця Запоріжжя Черненка, який загинув під час радянського бомбардування району Дніпрогесу у 1943 року, однак був записаний до звітів підпільників як вбитий під час вигаданого нападу на німецький штаб на правому березі міста. Сажченко розумів, що для того, щоб усі повірили в правдивість його свідчень, треба спиратися на основні меседжі керівництва країни. У звітах фігурувала теза про створення підпільних груп у Запоріжжі, як відповідь на промову Сталіна від 3 липня.
Для чого Сажченко це робив? Все просто, він перебував на окупованій території та раніше був судимим. Тому тепер його становище було доволі сумнівним, тим більше треба було чимось пояснити свої дії під час окупації. Ось він і почав набивати собі ціну, розгортаючи діяльність нібито очолюваної ним підпільної організації.
Хто з запоріжців не чув цю історію: нібито листівки робили на «Запоріжсталі», а потім, користуючись тягою повітря з заводської труби, їх так розповсюджували містом. Однак, насправді все було не так просто.
Відповідна комісія розглядала цей аспект діяльності. Ревкомівці претендували на керівництво групою на Запоріжсталі, а діяльність цієї групи вже була дослідженою. Зроблені висновки про те, що немає жодної людини, яка бачила б справжні листівки, створені членами групи Гончара. Було доведено, що єдиний екземпляр, який зберігся, був підроблений пізніше. Таким чином, ні про який друк листівок не йдеться. Історії ж про листівки з неба – це правда, але скидали їх радянські пілоти. Один з підпільників самого Ревкому розповідав, що таку листівку він приніс до товаришів, і віддрукована була у типографії газети «Правда».
Підтвердженим вважався лише факт створення рукописних листівок та розклеювання їх на вулицях. Такі листівки дійсно існували, їх бачили запоріжці. Однак через труби ніхто нічого не поширював.
Вже неодноразово мова йшла про недовіру представників радянської влади до звітів Ревкому. Не дивлячись на це, у звіті Запорізького обкому КП(б)У від 4 жовтня 1946 р., який підсумовував діяльність комуністичного підпілля на території області, основні тези про вказану групу походять саме з документів, яким не довіряли.
Перша частина цього звіту констатувала вкрай погане виконання програмної промови Сталіна від 3 липня. Підпільний обком у складі Сотникова, Скиби та Пивоварова у 1941 р. не виконав покладених на нього завдань. Другий склад вже у 1942 р. під проводом Мосієвича так само не впорався з завданням. Ба більше, останній так само подав власним керівникам неправдивий звіт, в якому приписував собі організацію неіснуючих груп на підприємствах. Така поведінка була названа членами бюро обкому мерзенною та зрадницькою.
Виходячи з цього можна констатувати повний провал організованого зверху комуністичного підпілля. Дехто діяв самотужки, однак розрізнені і нечисельні борці проти окупаційного ладу не могли задовольнити тепер вже складачів обкомівського звіту. От чому неправда від самозваних
підпільників отримала державну підтримку.
