Після закінчення Другої світової війни в радянській Україні поновлюється довоєнна модель суспільно-політичного та економічного розвитку держави. Це контрастувало із настроями населення, яке сподівалося на демократизацію життя країни. Для приборкання невдоволених карні органи вдаються до репресій, а пропагандисти намагалися не допустити різноманіття суспільних думок і поглядів та встановити контроль над свідомістю радянських громадян.
З моменту закінчення німецько-радянської війни в СРСР поступово відновлювалася діяльність партійних організацій на територіях, які були окуповані німецькою владою. Їхня діяльність спрямовувалася, між іншим, на проведення агітації та пропаганди серед радянських громадян.
Звернемо увагу, що агітація та пропаганда в період пізнього сталінізму проводилися з нечуваним розмахом. Про його прояв на регіональному рівні свідчать дані, які знаходимо в обласній газеті «Червоне Запоріжжя» від 24 лютого 1946 року, де на першій шпальті розміщено статтю «Закріпити досягнутий рівень і розмах масово-політичної роботи» та було вказано, що за період виборчої кампанії до Верховної Ради СРСР (відбулися 10 лютого 1946 року) в місті Запоріжжі було проведено: більше 100 лекцій і доповідей, 34935 бесід, якими охоплено понад 500 тисяч виборців. Також збільшилася кількість агітаторів з 1926 до 4683 осіб.
Перед партійними організаціями постали завдання: розширити мережу агітаторів та утримати діючих, які брали участь у передвиборчій кампанії; приділити увагу їхній теоретичній підготовці; організовувати сис-тематичне проведення зборів з доповідями перед населенням; охопити більшовицькою агітацією кожного трудящого в місті, селі та селищі. Агітаційно-масова робота, між іншим, повинна була сприяти мотивуванню населення до перевиконання поставлених планів на заводах міста.
Тобто державним настановам надавався статус головного орієнтира в житті радянського населення, і їх потрібно безумовно виконати долаючи перешкоди на шляху до досягнення запланованих результатів.
Однак пропагандисти часто зустрічали негатив з боку слухачів, адже населення на місцях зіштовхувалося із повсякденними труднощами в соціально-побутовій сфері як у містах, так і селах, які впливали на моральний стан жителів області. Зокрема багато нарікань було на відсутність квартир, незадовільні умови проживання та харчування тощо.
Наприклад, на «Дніпробуді» в деяких кімнатах гуртожитку, де проживав трудовий персонал, розповсюджувалися клопи та воші. Окрім того, мало місце проживання по 40 осіб у кімнаті. Часті скарги робітників «Дніпробуду» пов’язувалися з харчуванням – жири заміняли мукою, яка була схожа на висівки.
Комунальним відділом не виділялися кімнати із задовільними умовами навіть демобілізованим громадянам. Незадовільні житлово-побутові умови робітників, які були для держави всього-навсього ресурсом у відбудовчих процесах промислових об’єктів, стали поширеним явищем у повоєнний період.
З метою підтримки завзяття та трудових подвигів місцевою владою залучалися агітатори, а також завдяки можливостям ЗМІ, які, використовуючи критику на місцях, висвітлювали проблеми та навіювали думки піклування держави в їх вирішенні. Однак влада в дійсності переслідувала лише свої цілі – виконання поставлених планів. Зрозуміло, що незадовільні побутові умови впливали на моральний стан населення при виконанні поставлених державою завдань.
Моральний стан населен-ня контролювався. Зі звітів райкомів партії по області виходило, що частина населення підтримувала партійні рішення стосовно відновлення господарства та закликала до перевиконання планів. Проте існували й інші настрої серед населення, які виявлялися під час проведення зборів або ж у приватних бесідах, чи в анонімних листах.
У Куйбишевському районі колгоспниця Гайчульської сільської ради в бесіді заявила: «Хоч працюй у колгоспі хоч не працюй, все одно будеш голодний». Ще одна жителька села вказала на те, що при німцях було погано жити, а при радянській владі стало ще гірше. Схожі заяви звучали в районі, наприклад, у колгоспі імені Ворошилова Білоцерківської сільської ради: «Навіщо зараз доглядати за посівами, все одно хліб забирають увесь, а ми знову будемо так».
Окрім того, член правління отримав анонімний лист, у якому йшлося про зміну політики місцевого правління, щоб зберегти життя власне і своїх дітей. Розповсюдження анонімних листів з погро-зами до місцевої влади не було поодинокими випадками.
З різкими заявами проти впроваджених повоєнних заходів радянської влади часто виступали репатрійовані українські громадяни, яким довелося працювати на примусових роботах у Німеччині. Зокрема в Приазовському районі жителька села Орлівка, порівнюючи життя в Німеччині і Радянському Союзі, зазначила, що за кордоном було краще: «…там нам давали хліба, а тут його немає». Схожої думки дотримувалася репатрійована колгоспниця Георгіївської сільської ради, яка на зібранні колгоспників указала на те, що німці краще годували свиней, аніж колгосп своїх людей.
Окрема тема – поширення серед жителів області «священних» листів від заборонених у радянській державі релігійних організацій. У письмових повідомленнях релігійного змісту містилося попередження про небезпечні події близького майбутнього. Окрім того, у них зазначалася важлива умова – після прочитання потрібно переписати лист декілька разів, у разі відмови – на людину чекатиме смертельне покарання та інші біди, а за умови виконання можливий захист від лиха.
Залишимо поза розглядом питання походження таких листів, але той факт, що вони виявлялися карними органами і їм приділяли увагу пропагандисти, дуже прикметний. Це свідчить про тотальний контроль суспільної та особистої моралі в радянській державі.
Наприклад, у Запоріжжі на Масложирбуді начальником механічного цеху було виявлено три листи у робітників, де мова йшла про хлопчика, який бачив людину, огорнуту в золоту ризу, з надписом на грудях: «… не забувай Бога» та який промовляв: «…що буде суд живим і мертвим, залишиться третя чверть народу, через дев’ять днів ви отримаєте радість, одна людина приховала цей лист і отримала велике горе, щоб ви молились богу він простить вас, ці листи перепишіть 9 разів, хто не напише, буде смертельно покараний».
Здебільшого отримані листи зачитувалися в невеликих групах людей або передавалися відразу в партійний комітет для виявлення «порушників порядку». Відповідний лист поширювався і в Південному, Кіровському селищах, Пологівському районі (Федорівська, Басанська і Тарасівська сільські ради) та інших. Також у Кам’янко-Дніпровському районі був організований випуск «святих» листів та праць Миколая, які, за інформацією Оргінструкторського відділу райкому партії, поширювали християнські євангелісти та церковні служителі.
У посланні детально зазначалося про «великий голод» з 13 липня, на наступний день «горіння сонця», а вже з 17 липня «…на землю буде пролита кров людей» і 18 – половина людей замре від жертв війни. Такий зміст листів посилював чутки щодо початку нової війни. Тому в районі в кожній сільській раді проводилися семінари для агітаторів з метою їхньої підготовки до роз’яснень серед на-селення про безглуздість «святих» листів.
У процесі відбудови Запорізького регіону, як промислового та сільськогосподарського краю, партійними організаціями диктувалися завдання із виконання форсованими темпами поставлених державою планів. Основний тягар покладався на звичайну морально і фізично виснажену людину, яка, переживши страхіття війни, налаштовувалася на позитивні зміни в житті радянської країни, покращення умов існування.
Проте вже за рік після закінчення німецько-радянської війни попри старання агітаторів та створення медійної реальності відбувалося відчутне розчарування населення у своїх очікуваннях, яке проявлялося іноді через негативне відношення до впроваджених державних заходів. Адже громадяни відчували певний дисонанс, співвідносячи почуте із власним досвідом.
Ті, хто не піддавався програмуванню радянської ідеології, здебільшого зазнавали переслідування з боку карних органів. З метою творення позитивного образу існуючої дійсності радянська влада і надалі посилювала роль агітаційно-пропагандистської роботи в поєднанні з переслідуваннями інакодумців.
Комментирование закрыто.