На території нашої області склались доволі цікаві весільні традиції, які багато в чому обумовлені строкатою етнічною різноманітністю. Зокрема, суттєва частина обрядів прийшла разом із переселенцями-чехами, які на відміну від тих же німців, залишились етнічною громадою на території нашої області.
Весілля в Запорізькому регіоні починається з передвесільних обрядів, центральним із яких є сватання. В українців це дійство, відоме як “могорич”, супроводжується символічними діалогами. Молодий із батьками та сватами (старостами) приходить до будинку нареченої, шукаючи “голубку” чи “куницю”, яку хочуть “купити” чи “виміняти” на “голуба” чи “сокола”. Наприклад, свати могли сказати: “Чули, шо у вас продається голубка, а у нас є хороший голуб, то, може, ми посвáтємось?”
Хліб, горілка, рушник і хустка — обов’язкові атрибути, що символізують добробут, веселощі та згоду. Наречена, погоджуючись, перев’язувала сватів і молодого хусткою чи вишитою сорочкою. Свататися уникали під час постів, великих свят чи два тижні після Великодня. Через тиждень відбувалися оглядини, коли родина нареченої відвідувала дім молодого, щоб остаточно домовитися про весілля.
У чеській громаді села Новгородківка сватання, або “нáмлоуві”, проходило в суботу в будинку батьків нареченої. Молоді підтверджували добровільне бажання одружитися, а родичі планували святкування. До 70-х років ХХ століття сватання супроводжувалося стріляниною з рушниць, але після трагічного випадку цей звичай заборонили. Доречі, в Запоріжжі практикувались і доволі специфічні традиції проводів в армію, почитайте тут.
Важливим передвесільним обрядом було перевезення посагу. В українців це відбувалося в п’ятницю перед весіллям: у селі Примпосад посаг (комод, ліжко, постіль) привозили свати без нареченої, а в Оріхівському районі процес завершувався “вечоринкою” з танцями та співами. У чехів посаг перевозили через тиждень після весілля, коли молоді вже жили в домі батьків нареченої.
У п’ятницю українські господині випікали весільне печиво: короваї, шишки, “дивень” і хліб. Для замісу тіста запрошували хрещену матір або щасливу в шлюбі молодицю. Два короваї мали різне призначення: один, прикрашений гільцем, розрізали в перший день весілля, інший, із ложками та шампанським, символізував достаток. Гільце, виготовлене з сосни й прикрашене, як ялинка, додавало святковості. Ці обряди готували ґрунт для головного свята, наповнюючи його символами родючості та єдності.
Весільні урочистості в українців тривали два-три, а інколи й чотири дні. У суботу зранку наречена з дружками запрошувала гостей, роз’їжджаючи селом на прикрашеній кінній тачанці. “Раньше молода їде на тачанках, співає, кланяється людям, дає шишку й запрошує”, — згадують старожили. У чехів запрошення (“позвáнки”) розносили в середу старша дружка та старший млáденец, а в четвер і п’ятницю родичі готували святковий стіл, “качаючи” локшину та випікаючи традиційні посипáні, стрýдли й снєжки.
Весільний день починався з виряджання молодого. В українців мати виводила сина за хустку, обсипаючи його горіхами, цукерками й житом для щасливого життя. У селі Примпосад використовували кожух під час благословення. Кортеж молодого зустрічали “переймою” — сусіди вимагали викуп цукерками чи горілкою. У чехів викуп нареченої мав кілька етапів: спочатку молодий платив за ворота, потім за вхід до будинку, де його зустрічала підставна наречена з лялькою, вимагаючи грошей “на дитину”. Цей жартівливий обряд відображає вплив українських традицій.
Реєстрація шлюбу в чехів до 90-х років відбувалася пішки: весільна колона з кíтічками (рожевими для молодих, червоними для старших) співала й виконувала “вéйськання” — високі гортанні звуки. З появою автомобілів кортеж виїжджав на природу для фотосесій, а односельці влаштовували “перейми” з мотузками. В українців після реєстрації батьків нареченої частували, а гості дарували подарунки після третього тосту. Чехи починали застілля о п’ятій вечора, збираючи гроші “на колиску” — жартівливий обряд із розбитою тацею чи лялькою.
Весільний стіл у чехів включав юшку з локшиною, солодкий рис, холодець і салати, а в українців — борщ, голубці й нарізки. Обидві громади практикували викрадення черевика нареченої, коли боярин пив горілку з взуття за “недогляд”. Наприкінці першого дня українці розподіляли коровай: хто першим відломить шматок, той буде головувати в сім’ї. Чехи завершували день “чíжбою” в клубі, де танці мали строгий порядок, а гості пригощалися випічкою.
Другий день весілля в українців був сповнений жартів. Зранку свати відвідували молоду, приносячи сніданок, а в домі нареченої готували борщ. Традиція дарування чобіт тещі супроводжувалася піснею “Чоботи, чоботи, ви мої” і танцями на рядні, де гості кидали гроші. Найяскравішим обрядом була “циганщина” — рядження, коли гості перевдягалися в “циган”, міняючись ролями: чоловіки в жінок, жінки в чоловіків. Вони влаштовували жартівливе весілля, катали батьків на возику й “купали” їх у водоймі, вимагаючи викуп. У чехів “циганщина”, запозичена від українців у 40–50-х роках, також включала вуличні вистави з обливанням водою й збиранням грошей.
Третій день, відомий як “кури”, передбачав приношення курей для застілля. У деяких селах його поєднували з “циганщиною”. Четвертий день мав назви “вбити муху” чи “на чай”, коли гості жартома полювали на муху чи пили чай. Завершальним етапом були “посуботини” — відвідини через тиждень, коли родичі збиралися в домі батьків нареченої. Чехи також практикували післявесільні гуляння в змішаних шлюбах, даруючи молодим тканину для пелюшок чи насіння для жартівливого “лузання”.
Загалом, якби не повномасштабне вторгнення, то багато цих обрядів ви б зустрічали і сьогодні, особливо по селах. Якщо ж казати власне про місто, то тут здебільшого панували саме радянські традиції, тобто реєстрація у РАГСі і потім післявесільна вечірка. Також до неодмінних запорізьких традицій весілля слід занести і фотосесії, їх зазвичай всі проводять на звичних локаціях, про які почитати можна тут.
Комментирование закрыто.