Запоріжжя з початку XX століття зростало як осередок металургії, машинобудування й енергетики. Але за цією славою ховається темна сторона: Запоріжжя входить до числа найбільш забруднених міст країни, а його повітря стало чи не головною екологічною проблемою для запоріжців.
Історія зростання промисловості Запоріжжя почалася в XIX столітті, коли регіон, багатий на природні ресурси, привернув увагу інвесторів. Але серйозне індустріальне перетворення відбувся в 1930-х роках, за часів радянської індустріалізації.
Одначно з будівництвом ДніпроГЕС виросли заводи: «Запоріжсталь», «Запоріжкокс», феросплавний — та інші підприємства міста. Вони давали роботу тисячам людей, але разом із тим принесли смог, запах сірки й пил, який осідав на підвіконнях. Уже тоді, у 30-х, жителі Соцміста, яке звели неподалік заводів, почали скаржитися: у горлі дере, очі сльозяться, а над містом висить сіра пелена.
У радянські часи на екологію ніхто особливо не зважав. Заводи гнали план, а викиди вважали чимось, що просто треба перетерпіти. Після війни, коли багато підприємств лежало в руїнах, їх відбудували майже на тих самих місцях, хоча були ідеї перенести заводи на правий берег — подалі від людей. Але де там, економія та радянська байдужість до людей перемогли здоровий глузд.
До 1970-х Запоріжжя стало справжньою промисловою машиною. Заводи викидали в небо тисячі тонн пилу, сірки, вуглецю — усе, що можна уявити. Учені тихенько фіксували: норми забруднення перевищені в 5, а то й 10 разів. Але кому це було цікаво? Дані приховали, а люди в Заводському чи Шевченківському районах просто звикли до того, що вікна краще не відчиняти, бо повітря «гірчить». Навіть у центрі міста, подалі від промзони, іноді відчувався металевий присмак — ніби лизнув батарейку.
Коли Україна стала незалежною, багато хто сподівався, що щось зміниться. Але де там! Старі заводи працювали за тими ж радянськими схемами, фільтри якщо й ставили, то для галочки. У 90-х Запоріжжя щороку «ловило» до 300 тисяч тонн викидів від заводів і ТЕЦ. Це як уявити, що на кожного жителя міста скинули по вантажівці бруду.
У рейтингах найбрудніших міст України Запоріжжя трималося в трійці — разом із Маріуполем і Кривим Рогом. Діти в садочках почали частіше хапатися за інгалятори, а дорослі скаржилися на кашель і алергії. Смог став частиною пейзажу, як Хортиця чи Дніпро.
Але запоріжці не мовчали. Ще наприкінці 80-х люди почали виходити на протести, вимагаючи чистого повітря. У 90-х ці акції стали гучнішими, хоча результатів було мало. Уночі, коли заводи, здається, працювали на повну, над містом стояв такий сморід, що хоч із дому тікай.
На початку XXI століття Запоріжжя зіткнулося з екологічною кризою в повний зріст. Промислові гіганти, які десятиліттями отруювали повітря, не зупиняли своєї роботи, а застарілі технології лише погіршували ситуацію. Водночас зростання свідомості серед мешканців і тиск громадськості змусили владу й підприємства звернути увагу на проблему забруднення. Це був час, коли Запоріжжя почало шукати вихід, але вирішити проблему виявилось майже нереальним.
У 2000-х екологічна ситуація стала просто кричущою. У 2005-му, за офіційними даними, область «видихала» 332 тисячі тонн викидів, і більша частина припадала на Запоріжжя. «Запоріжсталь», «Запоріжкокс», феросплавний завод — ці гіганти не зупинялися ні на мить. У повітрі гуляли діоксид сірки, бензопірен, дрібний пил, все це проникало в легені й залишалося там назавжди. У безвітряні дні, особливо взимку, над містом висів смог, наче з фільмів про постапокаліпсис. У Заводському районі норми забруднення перевищували в 10-15 разів — і це за офіційними даними, які, кажуть, ще й прикрашали.
Люди відчували це на собі. У 2008-му третину року повітря в місті було офіційно небезпечним. Лікарі били на сполох: астма в дітей — удвічі частіше, ніж по Україні, бронхіти в дорослих — плюс 30% за десятиліття. Запоріжці жартували, що дихати біля «Запоріжсталі» — це як курити по пачці на день, тільки без сигарет. А ще знайомий всім постійний металевий присмак у роті — ніби повітря саме по собі іржаве.
Запоріжці не сиділи склавши руки. У 2006-му активісти створили рух «Еко-Запоріжжя» — ходили на мітинги, стукали в двері «Запоріжсталі», вимагали фільтрів. У 2009-му до них приєдналися екологи з «Зеленого світу», які дістали незалежні дані про викиди й показали: усе ще гірше, ніж кажуть офіційно. Ці протести змусили владу ворушитися. У 2010-му міськрада затвердила програму захисту довкілля, але грошей на неї виділили буквально мізер, 50 мільйонів гривень на п’ять років. На тлі мільярдних прибутків заводів це виглядало як насмішка.
Самі підприємства теж почали щось робити, але повільно, ніби через силу. У 2012-му «Запоріжсталь» за підтримки європейців вклала 1,2 мільярда в нові очисні системи. Пилу стало трохи менше — на 15%, але запах сірки й токсичні гази нікуди не ділися. «Запоріжкокс» у 2013-му поставив фільтри, але старі цехи все одно диміли, як і раніше. Містом і досі успішно циркулюють чутки, що фільтри на ніч вимикають, хоча це, звісно, ніхто не довів.
Держава теж намагалася щось зробити, але виходило так собі. Закон про охорону повітря був ще з 1992-го, але штрафи для заводів були смішними — кілька тисяч гривень для тих, хто заробляє мільярди. Станції моніторингу в місті поставили, але дані з них то затримували, то нібито губили. У 2015-му екологи підрахували: викиди все ще 250-280 тисяч тонн на рік. Покращення? Яке там.
Сьогодні, у 2020-х, Запоріжжя живе з тими ж проблемами, тільки додалися нові — війна, економічні труднощі, кліматичні зміни. У 2020-му викиди склали 240 тисяч тонн — трохи менше, ніж раніше, але все одно забагато. «Запоріжсталь» досі лідирує за викидами, за нею — «Запоріжкокс» і феросплавний. У безвітряні дні в Шевченківському чи Заводському районах повітря таке, що краще не дихати. Індекс якості повітря злітає до 150-200 — це коли ВООЗ радить сидіти вдома й закрити вікна. У соцмережах щовечора з’являються фото: небо над промзоною сіро-жовте, ніби з фільтру в Instagram.
Але є й світлі моменти. Громадськість стала активнішою. У 2021-му активісти з «Дій Запоріжжя» поставили 10 датчиків якості повітря — тепер кожен може онлайн побачити, чим дихає. Дані шокують: біля «Запоріжсталі» дрібного пилу буває в 20 разів більше, ніж дозволяє ВООЗ. Ці цифри розворушили людей, хоча влада поки що обмежується гучними обіцянками.
Держава обіцяє до 2030-го скоротити викиди на 30%, але заводи скаржаться, що грошей бракує. Штрафи зросли, але для гігантів це як укус комара. Активісти не здаються — волонтери, екологи, звичайні люди намагаються кричати голосніше. Та всі розуміють: доки війна не закінчиться, доки держава не притисне заводи до стінки, Запоріжжя так і дихатиме пилом і сіркою.
Підприємства теж щось роблять. У 2020-му «Запоріжсталь» оновила аглофабрику, вклавши 1,5 мільярда — пилу стало на чверть менше. «Запоріжкокс» у 2021-му поставив нову систему очищення за 200 мільйонів. Але це крапля в морі: токсичні гази все одно гуляють містом, а старі цехи тягнуть назад. Війна ще більше все ускладнила — заводи працюють у півсили, викиди трохи впали, але модернізація зупинилася. Хоча міжнародна допомога дала надію: у місті з’явилися нові станції моніторингу, які хоча б показують правду.
Через обстріли й перебої зі світлом заводи почали працювати в півсили — викиди, за оцінками екологів, упали до 210 тисяч тонн за рік. Але радіти тут нічому: модернізацію, на яку так сподівалися, поставили на паузу, а повітря в місті час від часу затягувало димом від пожеж і вибухів. Усе ж таки якась допомога прийшла — міжнародні партнери проспонсорували 20 нових станцій моніторингу. Тепер у Хортицькому й Дніпровському районах можна хоч знати, чим саме ми дихаємо.
Держава, здається, намагається щось робити. У 2021-му Кабмін затвердив план, за яким до 2030 року заводи мають скоротити викиди на третину. У Запоріжжі це означає, що старі мартенівські печі мають відійти в минуле, а на їхнє місце прийти сучасні електродугові. Але підприємства тільки розводять руками: «Грошей немає». Штрафи за порушення підняли — тепер 50-100 тисяч гривень, — але для заводів-гігантів простіше їх заплатити, ніж вкладатись в модернізацію. Справжнього тиску, щоб вони ворушлися швидше, поки не видно.
Сьогодні в Запоріжжі все так само складно. Повітря — одне з найгірших в Україні, і кожен, хто тут живе, це відчуває. Активісти, волонтери, небайдужі люди не здаються — виходять на акції, пишуть у соцмережах, намагаються достукатися до влади. Але, якщо чесно, результатів поки що малувато. Усі розуміють: щоб справді щось змінити, потрібна жорстка позиція держави, яка змусить заводи оновитися. А це, мабуть, можливо тільки після того, як закінчиться війна.
Комментирование закрыто.