Підприємства-гіганти Запоріжжя, збудовані в короткі терміни, потребували значних людських ресурсів, тож до нього спрямовуються численні «мігранти» з інших населених пунктів. Тож за невеликий період основна частина його мешканців стає «новоприбулими», або «не-містянами». Тобто людьми, які не мали в своєму досвіді тривалого часу життя в місті. Як правило, за відносно короткий термін (час навчання, перші роки праці на підприємстві) їм потрібно було засвоїти численні нові для них практики міського життя.
При певному розмаїтті завдань переїзду нових мешканців до Запоріжжя в перші повоєнні десятиріччя (навчання, пошук роботи, переїзд до ро-дичів тощо) кінцевою їх метою було покращення власного життя. Більшість «нових містян» була з сільської місцевості, для яких на противагу «колгоспному закріпаченню», з відсутністю заробітків та вкрай незадовільними умовами життя, велике місто надавало можливості отримати спеціальність, більш-менш пристойно оплачувану роботу на підприємстві, покращити побутові умови.
Перешкодою для активного розвитку сільської міграції до Запоріжжя ставало державне регулювання, перш за все через паспортну систему, за якою мешканці сіл до 1974 року не мали паспортів і були обмежені в своїй мобільності. З іншого боку, у ході повоєнної відбудови Запоріжжя, як і інших міст Української РСР, вживалися заходи, спрямовані на відновлення кількісного складу робітників. При цьому основним джерелом зростання робітництва було саме колгоспне селянство, особливо молодь, які отримували так звані «робітничі путівки».
Також мешканцями сільської місцевості випрацьовувалися різноманітні (напів)легальні моделі переселення до міста. Наприклад, сільські юнаки після завершення служби в армії влаштовувались на підприємство і залишалися в місті. Іншим дієвим шляхом потрапляння до Запоріжжя було отримання освіти. Вже з кінця 1940-х років до запорізьких ФЗН, технікумів та вищих навчальних закладів спрямовуються численні вступники.
Так, в 1944 р. розпочав прийом на навчання Запорізький автомеханічний інститут, з 1945 – Запорізький гідроенергетичний технікум, з 1948 – Запорізький будівельний технікум, відкривалися школи фабрично-заводського навчання тощо. Вступ учнів до ФЗН підтримувався додатково загальнодержавною програмою, оскільки необхідно було терміново заповнити підприємства кваліфікованими робітниками.
Підлітки в селах активно використовували нову можливість вирватися з колгоспного життя: «Бо грошей в колхозі не платили. І вчитися – почті все подросткі ушлі вчитися в училища». Слід зазначити, що мали місце і романтичні прагнення серед вступників до навчальних закладів За-поріжжя навіть у складному повоєнному десяти-річчі. Деякі професії, отримати які можна було, зокрема, і в Запоріжжі, ставали об’єктами мрій старшокласників. Наприклад, деякі дівчата хотіли стати вчительками.
Опинившись у Запоріжжі, для вступу у навчальний заклад чи, влаштувавшись на роботу, нові мешканці одразу стикалися з рядом «викликів» адаптації до нових умов. Найпершим з них був пошук житла. Для студентів, робітників значних підприємств ця проблема вирішувалася простіше, оскільки можна було оселитися в гуртожитку. Але місць у гуртожитках на всіх не вистачало, або ж організація не мала свого, тож доводилося винаймати житло. Якщо «щастило» – давали хабар і оселялися в гуртожитку іншого підприємства, але мешкання в ньому, як правило, і надалі потребувало додаткових «доплат».
Допомагав в облаштуванні в місті також «інститут родичів». Але це був, як правило, тимчасовий варіант, і знову ж таки, необхідно було надалі шукати своє житло. Існувало і чимало індивідуальних варіацій практик пошуку житла. Наприклад, одного разу батьки студента, що не справлявся з навчанням, запропонували його більш вправному колезі стати «куратором» хлопця. Батьки ж цього нетямущого студента надавали «куратору» можливість жити у них в квартирі і забезпечували його харчуванням.
Подібні практики, вочевидь неприйнятні для корінних мешканців міста, ставали додатковою можливістю для «не-містян». З початком життя в Запоріжжі нові його мешканці, особливо студенти, стикалися зі зверхнім відношенням до них запорожців. Так, часто вчорашніх селях зневажливо обзивали «колхозніками». Елементи сегрегації корінними містянами «новачків» були присутні на всіх рівнях навчальних закладів. Зокрема, часто сміялися над тим, що «новачки» були дуже погано вдягнені, порівняно з містянами.
Одним із суттєвих «викликів» для нових мешканців Запоріжжя ставала міська транспортна інфраструктура. Відновлення запорізького транспорту почалося ще в роки війни – з 1944 року відновлюється трамвайне сполучення. За п’ять післявоєнних років трамвайні шляхи міста мали довжину у 52 кілометри та налічували вісім маршрутів.
Та проте, можливості міського транспорту Запоріжжя катастрофічно не встигали за кількістю та потребами мешканців. В кінці 1940-х–1950-х рр. дефіцит транспорту призводив до того, що люди їздили з відчиненими двер-цятами трамваю – вони просто не могли зачинитись внаслідок велкої кількості пасажирів. Тому багато кому доводилось взагалі ходити на роботу пішки, а часто це було 1.5 — 3 кілометри.
«Шоковою терапією» для новоприбулих була і часто більш складна, ніж у їх населених пунктах, кримінальна ситуація, особливо у кінці 1940-х – на початку 1950-х років. Люди тоді носили з собою засоби самооборони, зазвичай це були фінки чи інші ножі, а також саморобні кастети тощо.
Із завершенням першочергової соціальної та економічної адаптації до міста, чи навіть в цей період, відбувалося засвоєння міського культурного простору. При цьому в спогадах «нових мешканців» ми не побачимо відсилок до історичного минулого Запоріжжя. В полі їх зору – локації культурного ландшафту радянського періоду з відповідною радянською культурою відпочинку.
Такі заклади як: будинки культури (Будинок культури ім. Дробязко, Палац будівельників та ін.) парки, кінотеатри тощо, стають основними центрами відпочинку містян. Найпопулярнішою розвагою молоді в 1950 –1960-ті роки були танці в парках та будинках культури. В усних наративах Запоріжжя є містом, яке будується в час прибуття нових мешканців, часто – ними самими.
